Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не минуло й десяти хвилин, як на весь відділок міліції пролунав істеричний жіночий вереск. Затраскали двері, затупотіли чоботи, і ось уже вся сходова клітка заматюкалася, загуділа вуликом, пролунала команда «оцепіть зданіє», а телефони затріщали і на всі голоси понесли сенсаційну новину.
– А ви шо тут дєлаєте? – спитав Чигальського якийсь смертельно переляканий сержант.
– Я до майора Грищенко В. І., – ввічливо проказав той.
– Да ви шо, здіваєтесь? Вон на таблічкє напісано – завтра! Понятно? Ослобонітє приміщєніє!
Чигальський слухняно потупцяв до сходів. Там аж роїлося від функціонерів. Якийсь навіть штрикав пальцем у напис і вигукував:
– Зовсім свіжа фарба!
– Должен бить гдє-то здєсь! – кричав другий.
– Я зразу пізнав: це та сама рука! Студенти можуть бути вільні.
– Нічого. Хай посидять для профілактики, – сказав товариш у цивільному.
На з’яву Чигальського всі прореагували однаково – байдуже ковзали очима по згорбленій постаті і миттєво втрачали інтерес.
– Но каков падлєц, а? – гримів якийсь товстозадий чин. – Всєй нашей міліції дал пащьочіну!
Чигальський біля написів зупинився і похитав головою:
– Ворог не дрімає.
– Давай, дєда, урил! – буркнув чин. – І язик на замкє, понял?
– Еге, поняв, – кивнув Чигальський. – Але якби вам тре було побілку робити, то в мене є майстер перша кляса. Замалює так, що й сліду не буде… Зільник називається.
– Урил, дєда! – закричав чин, цвиркаючи слиною. – А то я за сібя нє отвічаю!
– До побачення, на все добре, – сказав Чигальський і вийшов на вулицю.
Сонце світило ясно, як раніше, але почав сіятися дрібненький ріденький дощик. Такий дощик, що задля нього ніхто й парасолі не розкривав. Але Чигальський з насолодою розкрив свою парасолю і почимчикував додому. Дорогою йому спало на гадку завербувати до компанії ще й тих двох бабусь зі скверика. Цілком надаються для конспіративної роботи. Випадок з парасолею це довів незаперечно.
1972
Так пахла та конюшина
Вона невродлива, але вона вмирає і тому про те, що невродлива, говорити не варто.
Чоловік сидить коло ліжка, тримає її руку і мовчить. Вона теж мовчить. Так думають усі речі в кімнаті. Але помиляються. Бо цей чоловік і ця жінка не мовчать.
Він хоче сказати: «Скоро тебе не стане, і залишусь я самотнім… Що мені чинити?»
Вона хоче сказати: «Скоро мене не стане, і залишишся ти самотнім…»
Він хоче сказати: «Я знаю, ти любила мене, вірно любила, ніколи не зраджувала, я теж ніколи, але як мені бути самотнім?»
Вона хоче сказати: «Ти знаєш, я любила тебе, вірно любила, ніколи не зраджувала, ти теж ніколи, але як тобі бути самотнім?»
А він: «Хочеш не хочеш, мушу вдруге оженитися… Нова жінка варитиме мені кнедлі. Я так люблю кнедлі».
А вона: «Хутко занудишся й одружишся, приведеш сюди нову жінку, якій замовлятимеш часто кнедлі. Ти ж так їх любиш. Як мені витримати все це?»
А він: «Напевно, швидко призвичаюся до неї, полюблю те, що вона любить, а вона – те, що я… Нам добре буде».
А вона: «Мені важко про таке думати – чужа жінка буде носити мій одяг, їсти з моєї тарілки, підливати вазонки з моїми квітами, качати тісто на кнедлі моєю качалкою…»
А він: «Ти так довго вмираєш, що я вже звикся, і на думку мені приходять різні дурниці. Наприклад, якою буде та, друга… Я візьму вдову, вдова краще, у вдови багато майна лишається по смерті чоловіка, носитиму його вбрання, головне щоб статурою пасувало».
А вона: «Я в житті мала тільки одного чоловіка, який пестив мене, цілував… одного-єдиного… А ти будеш мати ще й другу жінку. Як же це?»
А він: «Може, той чоловік, на вдові якого згодом одружуся, ще не вмер, ще тільки збирається вмирати. Може, вона, ця майбутня вдова, вже передчуває це і також думає про одруження… Якби вмер старий полковник, що мешкає через дорогу, я б посватався до його жіночки, апетитна жіночка, і все інше, звичайно, теж…»
А вона: «Ні, так не можна… Хочу, щоб усе було справедливо, не хочу, аби ти думав, ніби я належала тільки тобі, а ти можеш належати двом… Ні, я так не хочу».
І тоді сказала:
– Послухай, хочу тобі признатися… Хочу тобі признатися в гріхові…
Насторожився:
– В якому ще там гріхові? Хіба ти…
– Так… Раз у житті зрадила тобі…
– Не бреши!
– Зрадила з одним… ну… з одним…
– Ти брешеш! Брешеш! – закричав він і аж злякався сили свого голосу.
Він хотів сказати: «Як же це? Ти мені зрадила? Ти не могла цього вчинити… Як ти могла? Я ж тобі ніколи…»
Вона подумала: «Все… вже пізно… Я сказала це і тепер пізно заперечувати… Мушу договорити до кінця».
– Як це було? – спитав, та раптом збагнув, яке безглузде запитання, адже воно свідчить, що вже повірив. – Я не вірю тобі! Це неправда!
– Я не брешу, – відмовила вона. – Знаю, що говорю. Ще поки при пам’яті…
Облизала пересохлі вуста, а воскові руки нервово розгладжували ковдру.
– Я зрадила тобі з полковником…
– З цим… з цим полковником? – він показав рукою на будинок через дорогу. Обличчя викривив біль. – Ну й бреше! От же й бреше! І оком не змигне! Та хоч при смерті не бреши!
– Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому…
– Не бреши… В них є своя…
– Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина…
– Не бреши… Ми не тримали тоді кролів… Для чого нам було те сіно?
– Я показала йому драбину… А він… А він тоді наблизився до мене і сказав, що я дуже красива… Він сказав: «Яке у вас дивне волосся!» Навіть ти так ніколи не говорив… Навіть ти…
– Брешеш! Він такого не міг сказати. Полковник розуміється на жінках. Такого б ніколи не сказав.
– А тоді всміхнувся до мене… І я теж всміхнулась. А потім цілував мене, і я вже не могла… не могла собою володіти… Так пахла та конюшина… зелена конюшина… забивала дух…
– Ото бреше! Ти ж казала, що то було ранньою весною і було сіно з конюшини.
– Ні, ти забув… – голос її тремтів і надривався, і видно було, як тяжко вимовляти слова. – Я казала, що це було влітку і що в стодолі на купі зеленої конюшини лежала корзина… А він якраз прийшов позичити корзину…
– Ти ж казала – драбину!
– От бачиш, яка в тебе пам’ять… Кажу – корзину, а причувається – драбину…
Розлючено міряв кроками кімнату.
– Ти все брешеш… Все це вигадала… Брехуха!
Але десь на дні душі вже ворушиться: а може, то й правда? Полковник такий… Він може… Це ж давно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.