Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

— Мені цікаво, що ви могли б розповісти про Бернгарда Клаусена. Ви його знали?

— Політика?

— Так.

— Він же помер. Я бачив у новинах по телику.

— Правильно, від інфаркту, — підтвердив Вістінґ.

— Але що я маю до нього?

— Нічого. Ви його знали?

— Не так, щоб знав…

— Що це означає?

— Ми родом з однієї місцевості, та я нічого до нього не маю. Бачив кілька разів у сільському магазині, ото й усе. Усі ж знають, хто він.

— А його сина? Ви з ним приблизно однолітки.

— Вчилися у школі в паралельних класах, — кивнув Ярманн. — Він теж помер.

— Ви його знали?

— Усі знали Леннарта, але ми з ним не тусувалися.

— З ким тусувався Леннарт?

— З тими, з ким мав спільні інтереси.

— Своя банда?

— Не те, щоб банда, але вони захоплювалися мотоциклами й таким іншим.

— Якби я хотів найбільше дізнатися про Леннарта Клаусена, з ким мені варто було б поговорити?

— З Рітою Салвесен. Вона народила від нього дитину, щоправда, вже після того, як він розбився.

Вістінґ кивнув. Її ім’я записане в його нотатнику.

— Ви мали в ті часи якісь контакти з ним або його батьком?

Ярманн похитав головою.

— Леннарт і його дружбани переїхали до міста. Ми нечасто бачили їх у Колботнені.

Вістінґ витратив іще десять хвилин на розпити Ярманна про оточення Леннарта Клаусена. Деякі імена зринали частіше, ніж інші. Томмі, Роґер і Аксель.

— Був серед них якийсь Даніель? — запитав Вістінґ.

Ярманн заперечно похитав головою.

Вістінґ уже втратив надію хоч щось витягнути з тієї розмови. Давній колега якось сказав, що допит — це пошук правильного ключа до конкретного замка. Він уже не пригадував, кому саме належали ці слова, але з часом, коли й сам збагатився досвідом, збагнув, що метафора анітрохи не слушна. Насправді, існувало багато замків та ключів, і, щоб відчинити замок, який заклинило, потрібний не один ключ.

— А Симона Мейєра знали? — запитав він, просто щоб запитати.

— Рибалку?

Вістінґ кивнув — припустив, що хлопцеві дали таку прозиванку.

— Наша розмова стає трохи дивною, — завважив Ярманн. — У вас багато запитань про покійників.

— То ви його знали?

— Десь так само, як Леннарта. Мешкали по сусідству. Ходили до однієї школи.

— А Леннарт і Симон зналися між собою?

— Та ясно!

— А Бернгард і Симон?

Ярман розвів руками, демонструючи, що не знає відповіді.

Вістінґ розумів: треба закруглятися, доки чоловік навпроти не почав ставити свої контрзапитання, та щось у розмові прослизнуло таке, чого він не зумів ухопити. Треба було б іще потягнути за ниточки.

— Я відповів на всі ваші запитання, — сказав Ярманн. — Про що, власне, йдеться?

Вістінґ натиснув на ґудзик виклику охорони, повідомив, що закінчив допит. Найпростіше було б, звісно, навпростець запитати Ярманна, звідки взялися його відбитки пальців на двох коробках з грошима.

— Ідеться про Бернгарда Клаусена, — відповів він, підводячись. — Ви бували в його літньому будиночку?

Фіни Петтер Ярманн засміявся, похитав головою.

— Що я там загубив? Не знав навіть, що він має дачу.

У коридорі почулися кроки. Брязкання ключів.

Ключ, замок…

Пазли склалися!

— Кажете, що зустрічали Бернгарда Клаусена в магазині? — запитав Вістінґ.

Ярманн кивнув. Двері відчинилися. На порозі виринула постать тюремного наглядача.

— Закінчили? — запитав він.

— Майже, — Вістінґ обернувся до Ярманна. — Який магазин?

— «Кооп Меґа».

— Ви на закупи прийшли чи там працювали?

— Працював… Клаусен інколи щось купував.

Вістінґ на хвильку замовк, думаючи, як ліпше сформулювати запитання.

— А можете пригадати ситуацію, коли ви бачилися в крамниці, але він не продукти купував, а робив щось зовсім інше?

— Не купував, а робив щось інше? — перепитав Ярманн. — Що?

— Хтось із покупців, наприклад, просить звільнити для нього картонну коробку, — запропонував Вістінґ, як один з варіантів.

— Та я ж працював там понад десять років тому, — запротестував Ярманн. — Звідки мені пам’ятати…

І раптом урвав сам себе.

— Його дружина померла, — згадав він. — Він заходив, питав про коробки. Так, було таке… Хотів, мабуть, поскладати її речі.

— І ті коробки дали йому саме ви?

— Так.

Вістінґ усміхнувся й обернувся до наглядача.

— Ось тепер ми вже зовсім закінчили.

Тюремний наглядач кивнув, велів Ярманнові зачекати, доки він випустить з кімнати Вістінґа.

Знову забрязкали ключі. Правильна метафора: розслідування — це гра в пазли. Іноді в гравця забагато пазлів, а буває, деякі пазли зовсім не з тієї гри.

18

Головного слідчого звали Ульф Ланде. Ліне записала ім’я і посаду. Потім погортала звіти. Про зникнення Симона Мейєра заявив його брат, він сам подався на пошуки, знайшов велосипед і рибальське причандалля біля озера Єршьо.

Заяву датовано 31 травня 2003 року. Замість переписувати текст, Ліне сфотографувала бланк. Той папірець був їй не надто потрібний, але особисті дані, як от зріст, вага, колір шкіри, довжина волосся та інші ознаки зниклого, могли згодитися для ілюстрації статті.

Пошукова операція зосередилася біля озера, водолази обшукали дно, поліція обнишпорила береги, прочесали й ліс. Згодом справа змінила формат і з пошукової стала кримінальною.

Ліне не вперше вивчала давні кримінальні справи. Слідчі вибудовували їх назагал однаково, за спільним шаблоном, залежно від класифікації. У «справі Єршьо» існувала окрема тека з матеріалами, які стосувалися персонально Симона Мейєра; тека з документами про місце злочину і речові докази, ще одна тека з протоколами допитів, проведених у місцевому відділку поліції, удома в родичів чи по телефону. Всі, хто давав свідчення, були внесені в список з посиланням на номер протоколу. Імені Бернгарда Клаусена в списку не було.

Складалося враження, що свідків опитували три помічники начальника відділку, і це було щось на кшталт «свідчень у довільній формі». Тобто спершу свідка вислуховували, не уриваючи його розповіді, у якій переважно йшлося про власні пересування, про те, що свідок бачив, що помітив по дорозі, може, щось, що не вписувалося у звичну картину: чужак або авто, яких раніше не бачили в цих околицях. Пересічні моменти до уваги не бралися. Наприкінці розповіді слідчі задавали конкретні запитання. Кожен допит будувався на попередньому. Якщо свідок згадував про чоловіка з собакою, бігуна чи незвичне авто, наступного свідка розпитували, чи він теж їх бачив.

Про Бернгарда Клаусена ніхто й словом не обмовився. Однак Ліне замислилась: а якби свідків запитали, чи вони його бачили, може, хтось би й згадав.

Найконкретнішим свідченням з усіх був чорний автомобіль, що його бачили дорогою до насосної станції, але жінка, котра повідомила про свої спостереження, не могла з упевненістю назвати