Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

Складаю географічну мапу, загортаю в тканину блок мармуру, кладу до рюкзака. Вирішую, що завжди носитиму його з собою: хай буде часткою моєї власної ваги.

У приміщенні, де працюю, прикладаю блок до білосніжної поверхні статуї. Матеріал інакший, колір теж відрізняється. Буде відразу помітно. Але той факт, що цей блок подарований, як пожертвування, відкидає будь-які заперечення. Має бути саме цей, хай і виглядає неприродно і нереально. Адже моя робота теж нереальна, як і ця моя зима у місті на морі, як і зустріч із милосердям статуї.

Я з тих, хто не любить розпитувати, навіть щоб дізнатися дорогу. Можливо, саме через це я відкидаю віру. Адже до божественного треба достукатися, допитуватися. Треба мати в душі особливу катапульту, щоб дістатися до того рівня довіри, щоб звертатися на «ти».

* * *

Усього за кілька місяців я умудрився поспілкуватися зі священиком, із мусульманином та ще й із рабином. За ціле життя — ні разу, а тут — одразу з трьома. Вони дозволили мені поглянути з висоти своїх балконів, тримаючись осторонь, відчути запаморочення, притаманне тим, кому доводиться спускатися у прірву. Отож вони собі там поглядають донизу зі своїх балконів: божественне не на небесах, де не вистачає кисню, щоб дихати. Воно — під ними, на самому дні прірви.

Слова в їхніх Святих Писаннях — то виступи, за які можна вхопитися, щоб спуститися до пекла і повернутися.

Отакі думки лізуть мені в голову, поки я прогулююся із шматком травертину в рюкзаку. Ті думки залежать від його ваги.

У садках буяє мімоза. Її жовтий цвіт розтинає сірість хмар і сяє яскравіше за сонце. Характерний аромат, який нагадує ваніль. У горах під час грози пахне іржею: то земля так готується до удару блискавки. Земля — це живий організм. Оце і вся моя віра.

* * *

Повертаюся до свого житла, знімаю із себе пов’язки, намагаючись не дивитися. Несу блок мармуру священикові, щоб поглянув. Той побоюється, що через велику різницю в кольорах буде занадто впадати в око.

Відстоюю свій вибір. Воно хоч як впадатиме в око, притягуватиме погляди саме до цього місця голого розп’яття. До того ж і в природі часто ця частина відрізняється кольором від решти тіла.

— Дуже хочеться тобі вірити. Скульптуру слід закінчити і підготувати до нового трактування Церквою зображення розп’яття. Я переконаний у святій цінності цього твору. Так само переконаний у тому, що саме ти здатний довести його до фінального результату. Моя віра наділяє мене особливою здатністю вловлювати знаки Провидіння.

Він читає на моєму обличчі недовіру щодо моєї належності до вищої місії. Намагаюся приховати свої сумніви, щоб не ображати його.

— Навіть у переплетінні вузлів на килимі є свій певний порядок.

Вузли. Так, я вмію їх в’язати. Знаю їх. Пригадую один, дещо заспокоююся.

— Наука намагається вивчати події, розділяючи їх на випадок та необхідність. Провидіння містить їх у собі нероздільно, адже і перші, і другі є його вираженням. Деякі події здаються випадковими, але той, хто має віру, вбачає у них замисел, слід певної місії. Ти у цій справі — інструмент Провидіння.

* * *

Краще мені цього не знати. Я знаю, як управлятися з інструментами, з робочими знаряддями. У них усіх є держак, вони діють під впливом зовнішньої, прикладеної до них сили. А от я — навпаки: нікому не підпорядковуюся й інколи сам не можу передбачити власних вчинків.

— Це добре, коли майстер не відчуває на собі нічиєї волі, окрім власної. І добре також те, що у нього залишаються сумніви щодо природи власного натхнення. Інакше нерідко виникає відчуття одержимості.

Я розповідаю йому про поїздку до Неаполя, про музей. Саме там мені спало на думку, що натуру слід виготовити з іншого каменю. Однорідний білий колір надавав неприкритій природі виставлених у музеї статуй вигляду звичайних анатомічних органів. Насправді це не так. Ця частина людського тіла — особлива, а тому прикривається. Різні цивілізації у різні епохи прикривали її не через сором чи цноту, а щоб захистити від ударів, поранень, ризиків. Вона — найуразливіша. Нагота розп’яття викликає первозданну жалість до незахищеної природи. Розп’ятий не може прикритися ні руками, ані ногами. Страждання і муки розп’ятого досягають свого піку у цій оголеній частині тіла.

* * *

Я промовляю те, про що раніше не думав. Неправда, що статуї в музеї наштовхнули мене на думку про доцільність використання мармуру іншого кольору. Вона явилася мені саме тієї миті, коли я її озвучував. Я придумав пояснення на ходу, аби надати особливої ваги своїм словам.

Священик приймає ті мої докази. Поглядає на мармуровий блок, піднімає його на рівень очей, щоб роздивитися в іншому освітленні. Нарешті вирішуємо після зустрічі піти повечеряти разом. За тарілкою рибної юшки розпитує в мене про Неаполь, адже він там ніколи не був.

Це — місто людських тіл, що рухаються ніби у танку під нечутну музику. Через густонаселеність для пересування ним вони змушені були навчитися цьому особливому ритму. Коли спостерігаєш за ними, розумієш, що вони слідують за сонорною хвилею, особливим музикальним механізмом, який запускається, щойно ступиш на тротуар.

Я вигадую це своє враження у ту мить, коли помішую ложкою юшку у тарілці. Порівнюю місто із наповненою мискою. Так Неаполь у моїй уяві перетворюється на каструлю чи казанок. Саме так я описую його священикові, який там зроду не був, але напевне щось чув із балачок та легенд, або читав.

* * *

Там розмовляють особливою говіркою, що складається із вкорочених слів — коротких, як їхня кава «рістретто», ніби стенографують сказане. Та коли хочуть гукнути когось здалеку, ось тоді розливається наспів. І тут уже імена промовляються повністю, розтягуючи голосні: «Фран-чі-ск’є-е-е-л-ло-о-о-о!»

Краще їхати туди взимку, коли люди там поводяться щиріше. Нелегко ж бо прикидатися, коли холод проймає аж до кісток. Священик слухає і випиває цілих півлітра вина, тимчасом як я задовольняюся квартою. Рибна юшка густа й навариста, ми тільки те й робимо, що витягуємо кісточки з рота. Але він таки подавився однією. Я раджу йому негайно проковтнути шматочок хлібної м’якушки, щоб пропхнути її по стравоходу. Після кількох конвульсивних рухів та натужного кашлю йому врешті вдається це зробити. Він мені дякує.

Моя бабуся казала колись, що за столом ми боремося зі смертю. Таке перебільшення змушувало відкушувати потроху та ретельно пережовувати перед тим, як ковтати їжу. Священик згідливо киває і запиває