Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

* * *

— Я тобі раніше казав, що вже цілий рік шукаю скульп­тора для реставрації розп’яття. Цілий рік спілкуюся з різними митцями — відомими й не дуже, молодими й старими. Їх об’єднує самовпевненість, переконання у власній винятковості. Я не зустрів жодного, хто, почувши про таке незвичне завдання, відчув би захоплення або розчулився. Єдине, про що вони думали, — як вписати його у перелік виконаних робіт для власного кар’єрного зростання. Наперед ламали голову над першими рядками презентації роботи, над ризиком виставити себе у незвичному — а отже, можливо, непривабливому — світлі. Адже нерідко трапляється, що перше пов’язано з другим. Вони дбали про себе, а не про роботу, яку потрібно виконати.

Останній із них попросив мене вписати до контракту умову про виплату йому певних відсотків у разі продажу статуї. Він просив один відсоток — так він вирахував додану частку. Але потім написав листа єпископові, у якому відмовився від виконання замовлення. І тут з’явився ти і навіть не хочеш, щоб тебе вважали митцем. Ти підійшов до статуї, ніби то була хвора людина. І, як лікар, попросив не підписувати твоїм ім’ям висновок про видужування. Якою б ти побачив цю історію, якби дивився на неї моїми очима?

Я не знав, що сказати. А тому мовчки підніс келиха до рота, а священик підхопив свого, щоб висловити тост:

— За твою неприкриту природу.

— І за твою, — відповів я.

За сусіднім столом п’ятеро пенсіонерів грають у карти в окличну брісколу[15]. Я пояснюю священикові правила тієї традиційної італійської гри в карти колодою зі сорока карт чотирьох мастей. Для священика це — азартна гра.

— А як назвати наш божевільний задум виставити оголене розп’яття? — питаю в нього.

Ми прощаємося, обоє — в доброму гуморі.

* * *

Закріплюю мармуровий блок між двома дерев’яними колодками, щоб приглушити вібрацію від ударів скарпелем, від яких він міг би пошкодитися. Година за годиною б’ю молотком по різцю, ті удари нагадують цокання розлагодженого годинника. Уся моя увага зосереджена на тих кількох сантиметрах каменю у мене перед носом, як то буває під час скелелазіння.

Працюю, керуючись напрямком прожилок у мармурі. Обробляю перевернутий блок, верхньою частиною донизу. Після завершення денної роботи шліфую, хоча у цьому і немає необхідності, адже наступного дня треба буде продовжувати. Але так мені краще видно результати праці.

Я працюю, накрившись вовняною ковдрою, щоб приглушити звуки ударів. Продовжую роботу — удари, подув, удари, подув. Відчуваю лише, як малесенькі уламки розлітаються у мене під ногами.

Припиняю роботу тоді, коли відчуваю, що втомлені напруженням руки можуть помилитися. Потягуюся, вилажу з-під ковдри, походжаю по кімнаті. Знову накриваюся ковдрою і продовжую роботу до смерку.

Кінець зими розтягує день на кілька хвилин. До вечора руки в мене розпухають.

* * *

— Вени у тебе на долонях схожі на дві паралельні річки, як Тигр із Євфратом, що течуть до моря.

— Тобто до тебе, — відповідаю я.

Вона повернулася із китового круїзу. Засмагла, волосся вигоріло на сонці. Підстриглася, тепер кучері їй ледве прикривають шию. Я не ставлю дурнуватих запитань: ти що, підстриглася? Якось я бачив одну комедію, коли був у Неаполі, там один чоловік голився, дивлячись у люстерко. Заходить його знайомий і питає: «Ви голитеся?» Ні, мозолі обрізаю!

Та відповідь застерегла мене від очевидних запитань, а тому я мовчу. І даремно. Жінкам хочеться, щоб помічали їхню нову зачіску, нове вбрання. Вона дорікає мені за неувагу.

А от вона сама помічає мої розпухлі руки, вени, що виступили на кистях рук. Розповідає мені про свою подорож, що вона уявляла собі, як би було добре, якби я був поряд. Враження туристів завжди однакові, а їй би хотілося почути мої варіанти. Каже, що я — вигадник варіантів.

Питає, чи хочу побачити фото з поїздки. Прошу вибачити неввічливість, але не хочу. Цього разу вона не ображається: так вона й думала.

Дивлячись на фото, я завжди відчуваю те, що залишилося за кадром. Фото створює межі, а мені хочеться вийти за них.

Ми сидимо за столиком бару, поглядаємо на розбурхане море і гнані вітром хмари у небі. Вона п’є чай, а я — капучино.

— Чоловіки, які п’ють молоко, залишаються в душі дітьми.

Погоджуюся, молоко щодня на дві хвилини повертає мене в дитинство. Вживаю цільне. У горах купую у молочниці, ще теплим, щойно видоєним. Із пінкою на два пальці. Пахне корівником. Гаряче молоко викликає у мене відчуття негайного щастя. Я б причащав ним біля вівтаря замість вина. Під час Таємної вечері сказав би, що моя кров — то молоко. Від мого імені не було б сп’яніння. А так оте вино багатьом, що його пили, вдарило в голову.

* * *

Я кажу все це, не замислюючись. Кажу, аби переконатися, що на волі ті слова також тримаються купи, а не тільки в моїй голові. Вона — не вірить у бога. Навіть понад те: їй все одно. Для неї релігії — то спроба задовольнити нашу потребу відчувати, що в основі наших дій та існування є якась важлива справа. Для неї єдиною справою, що керує нами, є життя, і нічого більше. Вона цитує напам’ять слова відомої письменниці:

— «Фарт від знайденого чотирилисника починається і закінчується тим, що вам вдалося його знайти, і більше нічого. Релігія — це переконання в тому, що чотирилисник, якщо його знайти серед поля трилисників, означає щось особливе. Смерть — це чотирилисник. Рано чи пізно його знайдеш, а більше нічого за цим немає»[16], — заявляє вона серйозно, щоб підвести риску під неприємною для неї темою розмови.

Ми прощаємося, але не розходимося одразу: так намагаємося згладити неприємне враження від цієї останньої фрази. Вона не запрошує мене до себе, розлучаємося, навіть не сказавши «до зустрічі».

Я не показав їй мармуровий блок, що лежав у мене в рюкзаку. Мені подобається відчувати його вагу, думати постійно про нього. Я прив’язуюся до нього. Таке у мене іноді буває з книжкою. Ношу з собою навіть під час переходу кордону, коли мені вдається всього на кілька хвилин розгорнути її під час привалу по дорозі туди, а потім на значно більше часу — на шляху назад. Для мене це — як вікно в інший світ, яке я ношу в кишені.

* * *

Останньою