Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

У приміщенні, де стоїть розп’яття, холодно, аж дрижаки беруть. Мармур нагадує сніг. Я дивлюся на нього і не знаю, що мені робити далі. Всі підготовчі операції завершено, потрібно тільки знайти й обробити блок мармуру для натури.

Іду до мармурового кар’єру. Більша частина мармуру з нього продається у подрібненому до крихт вигляді, адже його використовують для виготовлення глянцевого паперу для журналів. Так вічна, благородна природа цього каменю приречена на переробку для друку преси сумнівного штибу. Все одно що спиляти багатовікове оливкове дерево для виробництва туалетного паперу.

Різнороб-алжирець пояснює мені, що у його кар’єрі переробляють лише дрібний мармур, призначений для паперових фабрик. Від звалених у потік відходів вода біліє й замулюється.

Він розмотує шматок тканини і показує мені загорнутий у ній блок алебастрового кольору, видобутий у іншому кар’єрі, де добувають мармур для скульптур. Цей блок — незвичайного кольору, з гірчичними прожилками, а його точна назва — травертин «аквасантано». Про гроші алжирець навіть чути не хоче. Оскільки я збираюся використати його для святих потреб, то, за його релігією, слід робити пожертвування.

Існує особлива економіка безцінних товарів, де обмін ведеться не на гроші, а на щось таке, що має символічну вартість і важить значно більше. Вдячно приймаю подарунок, той блок мармуру справді рідкісний.

* * *

Я запитую у нього, що означає — жити як мусульманин.

— Любити Бога так, ніби маєш померти завтра; працювати так, ніби взагалі не маєш помирати.

Шкода, що він не може випити зі мною келих вина за ці золоті слова.

Він каже, що в мене повинен вийти справжній шедевр. Я скромно відповідаю: зроблю як можу, адже не вважаю себе ні особливо розумним, ані здібним.

— Та хто ти такий, щоб заявляти, що ти — не розумний і не здібний? Ми всі — діти бога. Зарахувавши себе до ні на що не здатних невдах, ти цим зневажаєш нашого творця. Принижувати себе, аби не турбувати інших навколо, — недостойно. Ми народилися для того, щоб яскраво блищати, як то роблять діти. Ми повинні із вдячністю проявляти світові отримані в дар здібності й таланти. Якщо ти — розумний і здібний, то своїм прикладом надихаєш інших.

І ти працюєш звичайним різноробом?! Та тобі слід бути проповідником!

— Я працюю різноробом, але читаю Коран.

Я мовчу, бо не знаю, що сказати. Думаю про жінку, яка, напевно, чекала від мене такого, але моя інертність її відштовхнула. Якби вона зараз сиділа з нами за столом, то заплескала б у долоні від захвату.

— Цей блок мармуру я взяв не серед відходів. Я сам вирізав його у кар’єрі. Ти повинен зробити свій шедевр.

* * *

До порту прибувають цілими родинами — змерзлі, замучені, — ті, хто вирушили з піщаних пляжів, а не з портів, з наметів, а не з теплих домівок. Їх розподіляють по центрах реєстрації. Настав час їм збагнути, в якій частині світу і на якому етапі своєї подорожі вони опинилися.

Чоловіки вміють байдикувати, розтягуючи день за днем, як розвішують білизну для сушіння. Жінки — ні, вони не здатні сидіти сиднями, висиджуючи очікування. Діти біжать до будь-якого проходу, не лякаючись чудовиськ, які можуть там на них чатувати. Біжить мені назустріч один такий, років з десять, і каже одне-єдине слово:

— Дюссельдорф.

Махаю йому рукою, щоб зачекав. Іду купити географічну мапу. Повертаюся — його вже немає. Усвідомлюю власну помилку і соромлюся. Він не дорогу питав, а просив підвезти. Моя пізня здогадка мене пригнічує. Я ж бо обіцяв сам собі бути розумним та здібним, і от тобі маєш: за першої ж нагоди виявив свою звичну інертність. Треба було провести його до Дюссельдорфа.

Він зумів добратися сюди, я мав допомогти йому з останнім етапом. Шукаю його на вокзалі, але марно. Його напевне впіймали й запроторили до одного з тих центрів реєстрації.

* * *

Їх називають неповнолітніми, а поводяться з ними як із загубленими речами. Це я — неповнолітній, якщо порівнювати мене з чоловічком зростом в метр тридцять, який не дав мені навіть часу на роздуми.

Вони їдять похапцем, ховають собі в кишеню шмат хліба, трохи сиру і втікають. Вони — як стрімка вода, яку не зупиниш ніякими перепонами.

Якщо треба стрибати, то стрибають без вагань у водоспад; якщо треба перелізти через стіну, здираються мов ящірки.

Дюссельдорф... чому я не послухав і не допоміг йому в його подорожі?

Зустрічаю якогось чоловіка, що розгублено озирається. Приблизно мого віку, в пальті до п’ят. Питаю, куди йому треба. Він каже, що на вокзал. Проводжаю його до вокзалу і запитую, куди він їде. Нікуди, тільки до вокзалу і все. А потім? Потім повернеться до свого табору. Він — циган, вчора прибув сюди з рештою своїх із табору, йому треба відправити поштовий переказ.

Отже, ніякого Дюссельдорфа, на той потяг я спізнився.

* * *

Повертаюся до свого житла. У мене є ще дві години на те, щоб попрацювати над блоком мармуру, а потім доведеться припиняти, аби не турбувати сусідів. Після перших ударів скарпелем чую гру на акордеоні. Хтось із сусідів учиться. Припиняю роботу, музика мені заважає. Якщо продовжуватиму, є ризик, що гепну себе по руці.

Розгортаю мапу, шукаю Дюссельдорф. Мусульманин десяти років, з адресою якогось родича чи мечеті в кишені або навіть без неї — просто чув ту назву від когось, вивчив і тепер повторює, поглядаючи знизу вгору, кожному отакому телепневі, як я.

Мене захоплює розповідь Де Амічіс[14] про неймовірну подорож з Апеннін до Анд. Я плачу в кінотеатрі, над книжкою, але залишаюся байдужим перед малям, що питає мене про Дюссельдорф. То чого не вистачає реальності проти вигадки? Сам себе не розумію. Адже я — розважлива людина, багато чого побачив на своєму віку і плачу не там, де треба. Мене присоромив малий зі чорними серйозними очима, якому за час своєї подорожі довелося хутко подорослішати, промовивши всього лише три склади.

Так і сиджу понурено, втупившись у географічну мапу в себе перед носом.

Немало довелося мені їх супроводжувати, тих дітей: деякі — на руках у батьків, інші — вчепилися у поли їхнього одягу. Одного сам ніс на плечах. У нього був жар, напудив мені на шию. Але навіть незчувся, бо спав.

Було спекотно, і та сеча змішалася з моїм власним потом.

Малолітні... от би мені бути таким дорослим, як вони, ці малолітні! Своїх дітей у мене немає. Не маючи такого досвіду, я вбачаю на ногах