Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ботокуди - то борці:
Б’ються сміло, мов Горації,
О посади, ад’юнктури,
О стипендії та дотації.
Ботокуди - ціцерони,
Ботокуди - то артисти;
Як говорять - то з амвони,
Як співають - акафісти.
Ботокуди - лікарі!
На нервовую дразливість
Бидла мають ліки: піст
І святую стремезливість.
Ботокуди - педагоги:
Щоб у бидла відібрати
Всю охоту до науки -
Требника дають читати.
Ботокуди - мудрі люди!
Що там ваші європейські
Ліберали, націонали -
Кращі в нас свої, рутенські!
Не хвалися ж ти, Європо!
Шкода твоїх праць і трудів!
Що там маєш, те і маєш,
Та не маєш ботокудів.
Другий розділ оповідає про початок ботокудів. Стан краю перед 1848 роком характеризується оцими словами:
Кажуть люди: «Спочатку
Світ тонув у тьмі кромішній;
Зве́рху уносивсь канчук,
Внизу гнулись душі грішні.
Грішні душі, просте бидло
Гнуло в праці карк свавільний,
А канчук гуляв свобідно,
Лад піддержував суспільний.
І тиша була. Міг кождий
Преприємно проживати,
Хто при свисті канчука
Мав охоту танцювати».
Надійшов 1848 рік, «дивний гедзень на народи», бидло розгулялося, канчук пропав, а в Галичині урядник Встидіон, по словам неприязних елементів, натворив ботокудів.
«Ну, та, звісно, Встидіон
Не був бог, то й ті особи,
Що він натворив, не мали
Й крихти людської подоби.
Руки в них лиш к собі горнуть,
Рот кричить лишень, чоло
З міді й юхту, ані мізку,
Ані серця не було».
Против такої клевети протестують праві ботокуди гаряче.
«Брешете, щоб Встидіон
Не на людськую подобу
Сотворив нас і за те
Гріх тяжкий поніс до гробу.
Не якийсь там Встидіон
Сотворив нас, мов нелюдство,
А сам пан біг сотворив
Нас і наше ботокудство.
І з-поміж усіх народів
На землі лиш ми єдині
Так, як вийшли з рук господніх,
Так лишилися й донині.
Так, донині ми лишились
З серцем, з розумом дитини,
Наче вчора духом своїм
Оживив нас бог із глини.
І та глина - ми то чуєм -
В нашій ще лежить істоті,
Вічно нас манить і тягне
В ріднім бабратись болоті».
Коротко розказано далі важніші факти від р. 1848: зав’язання «Ботокудської ради» і заснування «Голодного дому». Докладніше описано малозвісний епізод з гербом сеї інституції.
Славна «Ботокудська рада»
Аж спотіла вся в утомі,
Три дні радивши, який би
Герб дать на «Голоднім домі».
Три дні радять - годі врадить!
Вже четверта днина чеше,
І урадили такий герб:
Злотий пес на сонце бреше.
Рік робили того пса,
Рік несли, а рік ставляли.
«Стій же тут на нашу славу
І бреши!» - вони сказали.
І стоїть той лютий пес
На «Голоднім домі» й досі,
Став на ковбицю ногами
І до сонця морду зносить.
І сидить в «Голоднім домі»
Ботокудська рада й досі,
Против мрій, думок, теорій
Сміло голос свій підносить.
Але тихо ясним небом
Сонце радісно пливе -
В ботокудськім тихім краї
Плем’я родиться нове,
Плем’я люте і безбожне,
Що смієсь з отих героїв,
Із стовпів тих ботокудських
І з покори їх старої.
Але біс їм, тим новим!
Не вони нас тут обходять,
А ті древні ботокуди,
Що діла́ великі плодять.
Бо, чень, кождий догадаєсь,
Що на псі вони не стали,
Але далі в світ широко
Ботокудство прославляли.
Правда, пес той золочений,
Що на дах аж виліз сміло,
Безперечно й неохибно,
Був найвищеє їх діло.
Вище вже не йшли вони,
Та зате в недовгій хвили
Вшир і вдовж усю країну,
Наче морські хвилі, вкрили.
Про широку ту діяльність,
Що лилась, мов ріки з моря,
Ось яке в той час писала
Славна «Ботокудська зоря»:
«Слава богу, час минає!
Не то диво, що минає,
А то, що, збудившись раз,
Наш народ вже не дрімає.
Не дрімає і не спить,
А кріпиться і ликує,
Славить бога і монарха,
З ворохобників кепкує.
Бог нам дав життя й здоров’я,
Цар - руїни з академії,
Ще якби нам хто дав грошей,
То були би ми в Едемі.
Ми лояльні! Ми за волю
Шабельками не махали -
Що дали, ми брали смирно,
Ще й у ручку цілували.
Ми тверді, бо, мов скала,
Стоїмо на віри грунті.
В вірі вся будучність наша,
А не в вільнодумнім бунті.
Ми й учені! Ще дяки
Нас псалтир читати вчили;
З книг святих вся мудрість наша,
А плювать нам на машини.
Ми великі! Сян, і Буг,
І Дністер наш безконечний -
Се границі наші! Тут
Ботокудський край сердечний.
Для своєї вітчини
Ми дамо без тіла душу,
Ми в огонь підем за неї,
В воду, найрадше - на сушу.
Таж вона багата й щедра,
Не залишить нас ніколи.
Ми не лишимо її,
Аж доробимось поволи.
Доки молоком і медом
Ти пливеш, наш рідний краю,
Доки весело, в достатку
Череди твої гуляють -
Доти й ми усе при тобі,
Невідступні патріоти,
Аж дійдемо -
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.