Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Машина виїхала на нього, і товсті колоди загули під колесами. Я сидів спиною до кабіни і не озирався, але здогадувався, що попереду, затримуючи нас, котяться вози. Вони сунули й за нами — клунки, валізки, заплакані діти з переляканими очима, поряд із возами жінки.

“Капітан Павлов” крутив головою, пильно роздивляючись навколо. Позирав і на мене, однак я з удаваною байдужістю дивився назад, намагаючись не виявляти ні своєї цікавості до мосту, ні тривоги, наче був певний: “супермен” зробить усе, що треба, і мені тут турбуватися не слід. Володька сидів поряд і, схиливши голову на моє плече, куняв. Зульфія замріяно дивилася на воду. Майор розплющив очі і, ніби перевіряючи свою пам’ять, вимовив: “Ріка Рівнинна… Так, це Рівнинна”. Троє людей на машині — троє моїх друзів, але жоден із них не зможе допомогти мені. Це було, либонь, найжахливіше.

Як тільки виїхали на горбок за мостом, “капітан” наказав звернути ліворуч, і машини, від’їхавши від шосе метрів сто, зупинилися. “Прикордонники” швиденько позіскакували на землю і розбилися на дві групи. Кожний третій з них тримав у руках ручного кулемета Дегтярьова з диском. Запасних дисків було чимало, по два — три у речовому мішку. Виходить, вони приготувалися до тривалого, впертого бою. Невже “капітан” вирішив раптово напасти на саперів і з бою захопити міст? Ні, на це він не піде. Певно, вигадав щось хитріше…

“Капітан Павлов” не гаяв часу. Він наказав Зульфії зібрати навколо всіх поранених і пообіцяв, що тільки-но в неї буде все готове, відправить обидві машини з пораненими в тил. Дівчина побігла до возів на шосе. Я провів Зульфію поглядом, у думці прощаючись з нею.

На машині зосталось п’ятеро: я, Володька, спав сном праведника поранений майор із покусаними до крові губами, вбитий німець і “помкомвзводу”, якому було наказано стерегти мене “як зіницю ока”, а на випадок, коли я спробую розмовляти, “негайно заткнути пельку” Зробивши відповідні розпорядження, “капітан” повів більшу групу своїх солдатів туди, де радянські бійці, що розтяглися ріденьким ланцюжком, копали окопи. Тільки вісім вовкодавів, здається, найбільших і найдужчих, зостались неподалік од машини. Я почав будити Володьку, легенько штовхаючи його ліктем. Мені було необхідно, щоб Володька відволікав увагу “помкомвзводу” і дав мені цим можливість як слід роздивитися довкола.

Ще коли ми виїжджали на пагорок, я помітив недалеко від мосту, праворуч, бліндажик і бійця з біноклем. Очевидно, це був пункт саперів, які замінували міст і чекали наказу висадити його в повітря. Тепер я побачив три протитанкові гармати: одну на шосе і дві у тому місці, куди пішов “капітан”. Можливо, їх було більше, але я не міг як слід роздивитися, до того ж мене передусім цікавили сапери-підривники і те, звідки мали з’явитися німецькі танки.

Будиночки Рівнинної — біленькі, чепурненькі, із зачиненими віконцями — ховалися за шерегою могутніх білокорих осокорів, що росли майже на березі; вся станиця, як і Біловодська, потопала в густих садках. Зважаючи на відстань і можливу швидкість танків, я зробив у думці нескладні підрахунки. Виходило, що з того моменту, коли танки виринуть із-за тополь і вискочать на міст, мине не більше двадцяти секунд. Протитанкова артилерія — ті три гарматки, які я помітив, — встигне відкрити вогонь. Але чи залишаться живими до того часу артилеристи? Звуки бою долинали все виразніше.

“Капітан Павлов” швидко йшов до машин. Сам. Його люди, поскидавши гімнастерки, вже почали квапливо окопуватися на схилі. Вони розташувались на зайнятій ділянці не в одну лінію, а кільцем. Кругова оборона! Позиція, вибрана ними, була вдалою. Я зрозумів і те, що перші кулеметні черги “прикордонників” вдарять по гарматній обслузі.

До наших машин один за одним підходили поранені.

— Чекайте, скоро відправимо! — хрипло гукнув їм “капітан”. — Три бійці з кулеметом залишаються біля машин. Помкомвзводу, ведіть диверсанта і цього, глухого… Підуть з нами.

Він боявся залишити мене в машині. Надто велику цінність являв я для нього. Тепер він не відпустить мене й на крок. Я стрибнув услід за Володькою на землю, наблизився до “капітана”, сказав багатозначно:

— Дякую, товаришу капітан…

— У чому річ? — нервово і підозріло зиркнув він на мене. — За що дяка?

— За щастя бути очевидцем… — перейшов я на німецьку.

— Що ти шваргочеш? — сердито крикнув на мене “капітан”. — По-німецьки шпрехаєш? Ти в мене ще й по-нашому заговориш!

Він кричав, але я бачив у його очах радість, яку так важко приховати кожному честолюбцеві, коли йому підлестять. Рушили. “Капітан” крокував, як на параді, розмірено, не поспішаючи. За ним ішов я, “помкомвзводу”, Володька, позаду нас — вовкодави. Раптом усі ми підвели голови: з заходу на невеликій висоті поверталися наші штурмовики. їх переслідували “месершміти”, яких марно намагалися відігнати два винищувачі. Пучки білих ниток від трасуючих куль креслили небо й тут же щезали. Один штурмовик задимів саме над нами.

— Не роззявляйте роти! — весело гримнув “капітан”, прискорюючи крок.

Ми йшли до саперів. Почуття нереальності того, що відбувалося, знов охопило мене. Я не міг повірити, що сонце, як завше, сяє над землею, що синє хвилясте пасмо на південній частині горизонту — гори, що я дихаю, що “капітан Павлов”, який так спокійно, впевнено крокує попереду, — перевдягнений гітлерівець.

Ми були вже недалеко від бліндажа, коли навстріч вийшов молодший лейтенант, очевидно, командир саперів. Три бійці стояли біля входу у бліндаж, дивилися на нас.

— Капітан Павлов, — хвацько козирнувши, відрекомендувався саперові гітлерівець,

— Молодший лейтенант Єгорушкін.

— Товаришу молодший лейтенант, швиденько зберіть своїх людей, я маю провести інструктаж, перевірити…

— Не турбуйтесь, капітане, у нас все гаразд, — стримано посміхнувся молодший лейтенант, самолюбство якого, видно, було уражене втручанням прикордонника. — Інструкція відома, ждемо наказу, а не буде — діємо на свій розсуд. І попрошу вас і ваших людей… Тут не можна стороннім…

— Я виконую особисте доручення генерала Морозова, — багатозначно, але й без амбіції заявив “капітан” і, взявши командира саперів за лікоть, ступив крок до бліндажа. — Річ у тому, що ми тільки-но спіймали диверсанта, спеціально підісланого у Рівнинну,