Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

— Увага! Увага! “Бета” втрачає зв’язок! “Бета” втрачає зв’язок!

— А хай йому чорт! — люто вилаявся Антонов. — Що це знову з їхнім зв’язком?

— Підозріваю, — сказала Долорес, — що Чорна Ріка має якісь особливі властивості, які.

— Мабуть, що так, — перебив її Назим. Він хотів ще щось сказати, але замовк.

Алька підійшла аж до самого екрана, до того місця, де тільки що стояв Йон. Вона простягла руку до Антонова.

— Скажіть, — тихо мовила дівчина, — що тепер буде?

Майк ще не встиг відповісти, як до Альки підбіг її брат:

— Алько, зараз ми…

Антонов здивовано глянув на хлопця.

— Здогадався, значить? — спитав він.

— Так, — сказав Йон. — Я теж здогадався. “Бета” мала надто малі шанси. Допомогти їй по-справжньому можуть тільки ті, хто вже з першої хвилини, відколи пролунала тривога, поспішає їй на допомогу. Тобто “Перший Розвідник” і ми.

— Це правда? — спитала Алька.

— Так, — відповіли разом Майк Антонов і Назим Сумеро.

— Радьте ж нам, що робити? — зажадала Алька.

Тривога “Розвідника” вже дійшла до Землі і незабаром мала досягти Меркурія та при-сонячних станцій. Отже про справи “Першого Розвідника” довідалась уже величезна більшість людства. А за кілька хвилин про катастрофу на Десятій Тисячі знали геть усі люди, хоч де б вони перебували. З усіх планет до сектора Десятої Тисячі линули їхні думки, їхня тривога, їхні надії. Перший Закон Космосу, введений ще на початку ери, говорив: “Ніхто ніколи не залишається самотній перед небезпекою космосу”. Люди були вірні тому законові. А думати про катастрофу в космосі передусім означало думати, як би допомогти.

Так воно й було.

Найвидатніші вчені людства, найкращі пілоти, найдосвідченіші космічні рятівники гарячково міркували, як знайти спосіб порятунку екіпажів, що попали в потік метеорів.

З більйонів людських осель люди летіли думкою до дослідників з сектора Десятої Тисячі, що зазнали катастрофи. Трильйони телескопів передавали рапорти про те, як обидва космольоти попали в потік метеорів (відомий під назвою Чорної Ріки). Не перебільшимо, коли скажемо, що, відколи сигнал тривоги з “Першого Розвідника” дійшов до всього людства, величезна його частина жила тільки подіями на Десятій Тисячі.

Але правда була одна, і розуміли це майже всі. Про неї говорили механічні мозки. Про неї казали люди. Про неї думали також ті, що їх Чорна Ріка несла у безвість. Та правда була ось яка: єдиними людьми, що мали дійсно поважні шанси на порятунок обох екіпажів, були ті, хто саме ту хвилю перебував на “Першому Розвіднику”.

Тобто: Йон Сого, чотирнадцятирічний хлопець, що народився в сатурнянській столиці Акрі, і двоє близнят із Землі, Алька та Алик Рої.

Із зрозумілих причин Центральна Камера “Першого Розвідника”, де перебувало троє дітей, не була ввімкнена в загальносвітову телепередачу. їх лише захоплено спостерігали кілька тисяч фахівців, що були покликані до штабу рятувальної станції. Бо, власне, ті фахівці мали шукати способів порятунку — звичайно, крім багатьох добровільців з усіх супутників та планет.

Тут треба додати, що коли Алька спитала: “Що ж нам робити?” і коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи його вказівок, переважна більшість людей так само наблизилась до своїх екранів. Думали вони всі приблизно так: “Я б дуже пишався (або дуже пишалася), якби це були мої діти”.

Антонов схилив до Альки гарне чорне лице й відкинув пасмо волосся, що спадало на очі.

— Я б дуже пишався, — сказав він таким басом, наче говорив у бочку, — якби ви були мої діти.

У Альки заблищали очі.

— Пробачте, — мовила вона. — Але я тільки-но спитала вас: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?

Антонов ще нижче схилив голову, і пасмо волосся знову впало йому на очі.

— Вибачте, — сказав він. — Але я маю право згаяти ще хвилю на цю марну хвалу. У вас є ще чимало часу, поки “Перший Розвідник” дожене Чорну Ріку і поки ви зможете щось робити.

— Скільки? — спитав Йон.

— Сто п’ятдесят шість хвилин, — усміхнулась Долорес. — Дозвольте й мені сказати, що я б дуже пишалася, якби…

Алька так скривилася, що Долорес замовкла на півслові, і усмішка в неї на устах погасла. Та Алька миттю опанувала себе.

— Вибачте, — сказала вона. — Я поводжусь, як мала дитина. Це тому, що…

Дівчина не закінчила своєї думки. Що ж вона хотіла сказати? Дев’яносто відсотків фахівців, які спостерігали ту сцену, твердили, що кінець мав бути такий: “(що) я дуже люблю маму й тата”. Інші доводили, що воно мало звучати так: “(що) я палко люблю маму й тата”.

Однак Алька не була б Алькою, якби казала такі речі вголос. Вона тільки потерла рукою чоло, і той рух був гіркий, як плач.

— Майку, — мовив Йон. — Ми, звичайно, дуже пишаємося тим, що ви пишалися б, якби… і так далі. Але найбільше ми хотіли б збагнути свої можливості і дізнатися, нарешті, що треба робити.

Ту мить у невеличкій залі керівництва Бази, де були Майк і Долорес, пролунали два потужні удари в гонг. То був сигнал, який свідчив, що Супермозок Бази закінчив опрацьовувати доручене йому завдання.

— Ти спитав якраз до речі, — сказав Назим.

А Майк усміхнувся Альці.

— Бачиш, люба? — сказав він. — Ми не такі винні, як вам здавалося. Просто, ми також чекали на… нього.

Він кивнув головою на маленьке зелене світло, що блимало на задній стіні зали. То було око