Читати книгу - "Ходільці"

днів постояла за рікою і знову кудись подалася. Вождь страждав, сумував, побивався, часом навіть проклинав свою долю керівника, але в цілому був задоволений. Його авторитет у племені значно зріс — усі шанували його за жертовність і розуміли, що зобов’язані йому своїм порятунком. Всі, окрім Джо, який наступної ж ночі після того, як віддали Чую, зібрав свій невеликий клан і кудись його повів.

Знову плем’я потрохи заспокоїлося, почало обживатись. Зібрали непоганий врожай, стали краще годувати дітей, та й самі наїлися досхочу. Люди, особливо старші, дуже хвалили вождя, який забезпечив їм мирне життя, зберіг плем’я. Сам Ко, одначе, живучи самотнім, змарнів, схуд, зробився мовчазним і неприязним. Під час свят, коли всі веселилися, він мовчав, на очах чорніючи від горя. Він щось передчував. І передчуття його не зрадили.

Через півроку, коли минув сезон дощів і зійшла велика вода на ріці, знов з’явилися посланці носорогів. Цього разу вони сказали тільки одне: йдемо по жінок. Носорогам сподобалися місцеві жінки, і тепер вони хочуть їх — усіх і разом.

Плем’я охопив відчай, а вождь Ко раптом зрадів, бо зрозумів щось важливе. Попередній клопіт, який завдав йому стільки страждань і відібрав кохану дружину, нарешті зник. Ко зробився безжурним — уже не треба було вибирати. Надії не залишилося. Все стало просто й зрозуміло: йти і загинути. На перемогу розраховувати було марно. Перемогти носорогів ще нікому не вдавалось, від них можна було хіба що відкупитися. Коли було чим. У племені ж не лишилося вже нічого.

Раннього ранку на початку літа плем’я вишикувалось на березі ріки. Молодою травичкою щедро зеленіли береги, великі жовті квіти прикрашали річкові зарості. Плем’я вишикувалось у три шеренги: попереду чоловіки і юнаки, у другій шерензі жінки, а позад усіх — старі й діти. Всі озброїлися хто чим — від мечів до кухонних кописток. Чекали. До вождя часом підходили друзі й порадники, багато з яких казали: що ми їм зробимо? Скільки нас і скільки їх? Може, таки краще віддати жінок і врятувати дітей?.. Вождь вислуховував усіх, не заперечував і був дуже спокійним. Рішення свого не змінював. Тільки чекав. Тільки й чекав...

Носорожача рать, не сповільнюючи бойової ходи, зійшла у ріку і вбрід рушила до протилежного берега. Злий вогонь світився в очах розлютованих людей-носорогів, басовитий носорожачий рик вилетів з їхніх роззявлених пащ, коли вони угледіли гарних жінок. Та щоб ними заволодіти, треба було вбити їхніх чоловіків. Це, однак, не виглядало легкою справою, бо ніхто з чоловіків не кинувся втікати. Боятись боялися, але всі стояли у шеренгах — плече до плеча, наготові тримаючи зброю: піки, мечі, сокири й ножі. Вони й зустріли першу навалу носорогів. Опівдні шанси носорогів на перемогу похитнулися, люди ж племені жодних шансів не мали і ні на що не сподівалися. Тож билися на смерть — свою й носорогів.

Цілий день тривала битва. Витоптана трава на березі стала червоною від крові, червоною текла й скаламучена вода у ріці. І тоді надвечір змучені, виснажені, скривавлені люди племені раптом відчули, що залишилися живими. Раптом відчули, що навіть перемогли. Гори носорожачих тіл лежали на березі, інші пливли по воді товстими черевами догори. Багато людей полягло — чоловіків і жінок, та з берега вони не відступили. Вождь Ко також загинув. Надвечір племенем уже керував опозиціонер Джо, який невідь звідки узявся.

Коли стемніло, він зібрав у невисокомучагарнику залишки племені й дозволив усім людям відпочити. А сам відійшов, і коли на небі з’явилися перші зірки, промовив, звертаючись до найнижчої:

— Дякую, Зірко Війни! За поміч тим, котрі вже втратили надію!..

Його ніхто не обирав, не призначав вождем. Та він ні в кого й не питався. Він уже знав, як потрібно ставитись до носорогів...

Вежа

Здавна життя складалося так, що у країні не було ладу. Розділені за конфесійною, національною та класовою приналежністю, люди інтригували, ворогували один з одним, клан із кланом, нація з нацією. Чого вони тільки не робили: і воювали, і мирилися, відступали власні землі та захоплювали чужі, — і все без жодної користі. Життя робилося все нестерпнішим, ворожнеча зростала — усіх до всіх. Багато років у країні не було порядку, зникла навіть надія, що він коли-небудь буде.

Але якось навесні у ратуші з’явився Довговусий. Ніхто не знав, як він потрапив туди, та й звідки взявся взагалі. Але він нічого не пояснював — просто увійшов до продовгуватої зали засідань і застрелив головного розпорядника. І того ніхто не захистив, навіть не обурився. По-перше, ставши свідками вбивства, усі перелякались, а по-друге, давній розпорядник дуже усім набрид — і керівникам, і народові, бо дбав тільки про власний добробут. Народ наступного дня зібрався на ратушевій площі й цілим шквалом оплесків вітав нового відважного головного Розпорядника. Розпорядник виступив із кузова військової вантажівки й сказав тільки одне: він наведе порядок. І жодних аргументів. Мабуть, того було достатньо, щоб йому повірили; його рішуча постава на всіх подіяла просто магічно. Хоча що таке порядок тоді навряд чи хто уявляв.

І справді, для початку Розпорядник заарештував і розстріляв уночі велику групу торговців фісташками. Чому саме фісташками — того не міг зрозуміти ніхто, але люди казали, що, мабуть, для цього є причини. Бо, наприклад, продавців соняшникового насіння ніхто не арештовував і не розстрілював. Потім були посаджені до в’язниць усі тамтешні цирюльники. Про них казали, що вони зумисно не дезинфікували свої бритви і тим розповсюджували СНІД. Це було схоже на правду. Епідемія СНІДу загрожувала перетворитись на пандемію, і люди дуже боялися. Щоправда, мешканці півночі боялися більше, бо мали звичай голитися, а південці ходили з бородами. Після арешту цирюльників голитися перестали всі. Наступним актом Розпорядника була мовна реформа, відповідно до якої з мови вилучались усі заперечні частки і сполучники (на зразок проте, та, але) і генералізувалися вирази згоди на кшталт: добре, безумовно, єсть, яволь, слухаюся. Мало хто розумів, навіщо ця мовна колотнеча, проте люди думали: якщо Розпорядник