Читати книгу - "Викривлений простір"

а він з густої трави назустріч. І знову: «Привіт! Ти мене добре чуєш?» А мене ніби якийсь ґедзь укусив, крикнув йому, мовляв, якого біса ти до мене причепився. А той посміхнувся: «Нарешті ти заговорив. А я вже подумав, що ти справді мене не чуєш». Я зрозумів: мені сниться, але здається, що це насправді. «Бачу, ти з характером. Важко з тобою буде. Але, як у вас кажуть: погана рибка — погана юшка. А з тебе юшка буде добра. — Той худий силувано засміявся, поклав руку мені на плече і запитав: — Як тобі живеться?» — «Спасибі, — відповів. — Хто ви такі?» — «Твої друзі. Запам’ятай це раз і назавжди. Усвідом, що ми бажаємо тобі лише добра, бо інакше ти погано скінчиш, хлопче». Я тоді розсміявся, пам’ятаю, якось істерично, мов розплакався…»

«Наступної ночі він знову прийшов?»

«Так».

«Той чоловік схожий на когось із ваших родичів?»

«Ні».

«А чи не нагадує когось із співробітників?»

«Ні! Ні! Він ні на кого не схожий. І взагалі схожий не на живу людину, а на вправно виготовлений манекен».

«Зрозуміло. Розповідайте далі».

«Розумієте, лікарю, не знаю, про що розповідати. Це триває вже півтора року. І чи треба знати вам все слово в слово?»

«Помиляєтесь, ваші уявні образи, конкретні дії можуть мені багато про що сказати. Як ви почуваєтесь удень?»

«Чудово. Поспішаю на роботу, як на свято. Але з жахом думаю про наближення ночі».

«Він приходить щоночі?»

«Ні. Але від того не легшає. Я все одно вже чекаю його…»

«З Луїзою ви часто зустрічаєтесь?»

«Загалом, часто… Але тут така справа, лікарю: десь через місяць той дивний чоловік назвався… маргоном».

«Так… Бачу, що у вас, друже, все це дуже схоже на модну нині болячку. Що ж, все тече, все змінюється, натомість з’являється нове, і нові хвороби… Але повірте мені, друже, з досвіду вже знаю, що все це не дуже серйозно. Розповідайте далі, будь ласка. Ви сказали, що десь через місяць…»

«Так, десь через місяць той чоловік…»

«Називайте його маргоном, мені буде зрозуміліше».

«……….»

«Що з вами? Пробачте, чому ви так на мене дивитесь?»

«Він теж мене просив називати його маргоном, лікарю. Але я його маргоном не назвав ні разу. І не назву!»

«Он як».

«Той чоловік сам почав зі мною розмову про Луїзу. Я запитав його, звідки він знає про мою дружбу з Луїзою. А той чоловік лише усміхнувся, ніби вишкірився, і виймає з кишені фотографії: «Ось, подивися на свою Луїзу». Я розумію, що все це лише сон, але я не хотів би розповідати, що було на тих знімках… А потім каже: «До речі, вона хвора на спарасис». — «Вона мені ніколи не казала про це». «Скаже, не хвилюйся, вона тобі скаже про це, коли вже не зможе приховувати». Я, певно ж, відповідав йому щось невправне, а сам, розуміючи, що це сон, лише чекав, коли ж, нарешті, прокинуся… Далі той чоловік продовжує: «Я прекрасно розумію, що тобі треба від життя. Облиш свою Луїзу. Ми, добродії великого космосу, зробимо для тебе все, що належить. Без Луїзи… Ти матимеш сина чи дочку, як забажаєш. Вони будуть твоїм безпосереднім продовженням… Скажи тільки нам, що ти полюбиш. Їх і зможеш утримувати сам, без Луїзи, і вже завтра вранці щасливим батьком будеш. Не хвилюйся, про деталі ми подумаємо самі, ні в кого не виникне навіть запитання, звідки у тебе з’явилися… з’явилося немовля…»

Юрій Георгійович зупинив фонозапис.

— Це невеликий уривок. Але достатньо промовистий. І що характерно для всіх дивних психозів: уявний чоловік невизначеного віку, худорлявий, називає себе маргоном і так чи інакше пропонує «взяти на виховання», «усиновити», «народити», «знайти» дитинку. Хочу зауважити, що кожного разу маргони грали на відвертих людських почуттях. Зараз наведу декілька сторінок-копій з однієї, не випадкової, історії хвороби. За минулий тиждень я познайомився з безліччю людей, переглянув і прослухав сотні відео- та фонозаписів і зараз для вас демонструю тільки найхарактерніші, які, на мою думку, найкраще підтверджують мою версію. Зверніть увагу на ці рядки.

На великому екрані з’явилося зображення:

«Санітарною машиною РАФ-16-д-5 вона була привезена в стаціонар. Збуджена, негативістична, робила дуже багато зайвих рухів, марила, про себе нічого конкретного розповісти не змогла, але багато розумувала на загальні теми, хворою себе не вважала, від огляду категорично відмовилась.

При подальшому обстеженні соматичних відхилень не виявлено. Хвора багато часу проводить у ліжку. Неспокійна, часто збуджується, нервово озирається і підозріливо оглядає тих, хто її оточує. В перший день лежала спокійно і шепотіла щось нерозбірливе, потім раптом підхопилася з ліжка, дала ляпаса сусідці і після цього умиротворено повернулася на своє місце. Вона правильно називала дату, коли її привезли до нас, проте довго не могла зрозуміти, куди її привезли, називала лікарню інститутом, школою, храмом, музеєм, навіть театром.

Кожного разу від обстеження відмовляється, непідробно, щиро соромиться, проте без будь-якої ніяковості і навіть із задоволенням завжди стоїть гола перед групами студентів. На всі запитання відповідає багатозначними натяками. Скажімо, коли її запитали, де вона раніше жила, вона сказала: «Жила? Життя є дуже абстрактним поняттям». Коли студент запитав, де вона вичитала таку мудрість, хвора сказала: «В сімнадцятому столітті, в сімнадцятому щоденнику, сімнадцятий рядок згори». Ставлення до лікарів упереджене, злякане.

За словами самої хворої, вона може «викликати» для розмови будь-яку людину на планеті, може «лікувати гіпнозом на відстані», може передбачити майбутнє тощо. Часом хвора до чогось прислухається, щось шепоче. Сама себе вважає надзвичайно обдарованою індивідуальністю, майже генієм, але, на жаль, не може врятувати планету від катастрофи, що насувається. Загибель близька. На запитання: яку це катастрофу має на увазі, — відповідає: «Побачите самі. Все одно змінити вже нічого не можна. Ми програли.