Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Києву загрожував більшовизований 2-й армійський корпус. Його прибуття до міста на допомогу повсталим більшовикам означало б неминучу перемогу «жовтневої революції» в Україні. У таких складних умовах штаб округу вирішив передати владу в Києві Центральній Раді як силі, здатній захистити місто від більшовиків.

30 жовтня 1917-го Центральна Рада проголошує автономію України, а наступного дня українські військові сили взяли під охорону стратегічні об’єкти Києва. У ніч на 1 листопада штаб округу передав владу в Києві Центральній Раді й почав евакуацію своїх військ із Києва на Дон, до генерала Каледіна.

Вся повнота влади в Україні — Українській Народній Республіці — УНР (8 губерній і Північна Таврія) переходила до Центральної Ради як вищої законодавчої влади та до Генерального Секретаріату як вищої виконавчої влади. Центральна Рада, хоча і була ще владою автономною, не визнала уряд Леніна й наполягала на формуванні нового федеративного, демократичного уряду Росії. Представники Центральної Ради підписали угоду з генералом Духоніним про необмежену українізацію окремих частин армії. За УНР визнавалося право на військове майно на всій території України.

7 листопада 1917 року Центральна Рада проголошує Третій Універсал, у якому закріплювалося створення Української Народної Республіки (УНР) у складі поки ще не існуючої федеративної республіки Росія. З революційним і сепаратистським духом нового Універсалу не могли погодитися деякі секретарі-міністри Центральної Ради, які на знак протесту подали у відставку. Їх лякала можливість «аграрного терору», що міг початися після проголошення Третього Універсалу в українських селах.

Під впливом українізації і загострення національного питання в Україні восени 1917 року стали розвалюватися масонські ложі в Україні. Поглиблювався розрив між масонами, що відстоюють принцип «єдиної і неподільної Росії», та масонською групою Центральної Ради. Частина масонів була перелякана широкою програмою соціального реформування, хаосом народного бунту, прагнула протистояти руйнації Російської імперії і вважала Центральну Раду дуже небезпечною «конструкцією».

Делегати масонської Верховної Ради, засідання якої проходило у Петрограді у жовтні 1917 року, засудили «український сепаратизм». Розрив став остаточним уже в січні 1918-го, після підписання Центральною Радою сепаратного миру з німцями. У середині 1917-го Михайло Грушевський був змушений повністю самоусунутися з масонерії, адже більша частина масонів в Україні вже не визнавала його авторитету. Майстер київської масонської ложі «Світло правди» Сергій Чебаков (керівник Київської судової палати у 1917 році) у жовтні 1917-го вже погрожував Центральній Раді судовими карами за сепаратизм. Базові у масонських ложах, відносини «братерства і дружби» під впливом політичних факторів поступалися місцем відчуттям підозри, недовіри, суперництва та ворожості.

Ленінський уряд офіційно не визнав владу Центральної Ради й протестував проти приєднання до України Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній. Петлюра закликав вояків не підкорятися наказам ленінського РНК, утримувати загальний германський фронт. Однак фронт до 1 січня 1918 року розвалився, переставши існувати як єдине ціле, солдатські маси повсюдно кинули окопи й вимагали негайного миру за всяку ціну.

В українізованих частинах Південно-Західного та Румунського фронтів налічувалося близько 300 тисяч вояків, але реально можна було говорити лише про 100 тисяч багнетів і шабель, розкиданих по всій Україні, на фронті та у тилових частинах. На початок грудня 1917 року на Правобережжі України у частинах, вірних УНР, залишалося 20 тисяч вояків, на Лівобережжі України — до 23 тисяч, на півдні України — до 5 тисяч, на Українському фронті — близько 55 тисяч.

З листопада 1917-го Петлюра повідомляє армію про об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів у єдиний і самостійний Український фронт, військо якого підкоряється тільки наказам української влади, ігноруючи накази петроградського РНК. Командувачем Українського фронту був призначений генерал-полковник Дмитро Щербачов (випускник Академії Генерального штабу, командир частин імператорської гвардії, командарм, аз 1917 року — командувач Румунського фронту).

Начальником Київського військового округу був затверджений Віктор Павленко — полковник авіації, що був начальником протиповітряної оборони Ставки імператора Миколи II. Начальником Одеського округу — російський дворянин, генерал-лейтенант Андрій Єльчанінов.

Генеральний Секретаріат схвалив проект реорганізації військового міністерства УНР, що передбачав необхідність використання кадрових офіцерів російської армії у складі армії УНР. Близько 25 тисяч офіцерів російської армії виявили бажання служити в українській армії. Але лідери Центральної Ради Винниченко, Грушевський, Порш та інші «ліваки» відштовхували кадрових офіцерів, боячись «правого» офіцерського перевороту.

Особливу підозру українських «партійців» викликав створений Петлюрою Український Генеральний штаб на чолі з Борисом Бобровським — генерал-майором російської армії, випускником Академії Генерального штабу. Навколо Генерального штабу почали збиратися кадри воєнспеців-професіоналів: генерали Дельвіг і Омелянович-Павленко, полковники Пащенко, Пількевич, Сливинський, Кузьма… Петлюра залучив до служби в армії УНР генералів імперської армії, здебільшого неукраїнського походження та далеко не «революційної» біографії. Командуючими дивізіями та корпусами Українського фронту стали генерал-майори колишньої царської армії П. Скоропадський, О. Березовський, П. Васильєв-Чечель, І. Васильченко, М. Волховський, Я. Гандзюк, О. Дорошкевич, М. Іванов, В. Клименко, О. Лінгау, А. Натієв, О. Разгонов, О. Ревішин, Я. Сафонов, В. Яхонтов; генерал-лейтенант М. Мандрика, генерал від інфантерії П. Волкобой…

У ті дні Петлюра видав наказ про демобілізацію всіх російських вояків із частин Українського фронту, демобілізації підлягали також і офіцери, що відмовилися служити Центральній Раді. Петлюра пропонував перейти до повного роззброєння більшовицьки налаштованих частин, особливо 7-ї, 8-ї, 11-ї армій, однак уряд УНР його в цьому не підтримав.

Приблизно із середини листопада 1917-го Українська армія стала розглядатися представниками Антанти як сила, що здатна втримати хоча б ділянку Східного фронту і дати відсіч більшовикам. До Жовтневої революції французькі представники вважали, що у Києві засіла «банда фанатиків без усякого впливу, що руйнують державність в інтересах Німеччини». З листопада 1917-го представники Антанти почали виявляти відкриті «союзницькі почуття» до України.

Становище Антанти було не блискучим, особливо після осіннього 1917 року розгрому Італії, і блок шукав силу, що змогла б протистояти німцям на Східному фронті. Франція 5 грудня 1917-го визнала державність України де-факто. Французький посол у Росії Жорж Нуланс заявив, що Франція буде допомагати УНР у створенні збройних сил. Французький генерал Жорж Табуї (Табіус) — представник французької армії при штабі Південно-Західного фронту, а з грудня 1917 по лютий 1918 року — комісар Франції в Україні, сподівався, що Український фронт