Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

з контрреволюційними силами. Тоді Вільне козацтво підтримало як Тимчасовий уряд, так і Центральну Раду, вимагаючи фінансування своєї діяльності з державних фондів та негайного озброєння своїх сотень. У той же час козаки вимагали від Центральної Ради проголошення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти, виведення російських військ із українських губерній.

Громади Вільного козацтва могли формувати кінні та піші загони, що об’єднувались у сотні з обраними сотниками. Волость формувала козацький курінь, повіт — полк, губернія — кіш. Всю цю структуру очолювала Генеральна Рада, яка обиралася на Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва. Керівником Генеральної Ради Вільного козацтва було затверджено Генерального (Наказного) отамана, резиденцією якого була Біла Церква.

На з’їзді до Генеральної Ради було обрано 11 провідників. Наказним, або генеральним, отаманом став генерал Скоропадський, першим генеральним осавулом — І. Полтавець-Остряниця (полковник корпусу Скоропадського, член УГВК), другим генеральним осавулом — С. Гризло (отаман Звенигородського коша), генеральним писарем — В. Кочубей (ротмістр, ад’ютант Скоропадського), генеральним скарбником — А. Шевченко (член ради при Київському губерніальному комісарі), генеральним хорунжим — М. Смоктій (голова Звенигородської повітової управи).

Скоропадський та Кочубей не тільки не були присутні на з’їзді, а й взагалі не мали ніякого відношення до руху вільних козаків. Можлива причина того, що Скоропадський та Кочубей так і не з’явилися на з’їзді козаків, була зовсім банальною — ні Скоропадський, ні його ад’ютант восени 1917-го ще не вміли розмовляти українською і комплексували з цього. На українську Скоропадський зміг перейти тільки через півроку.

Делегати-козаки самі бажали попасти в оману, позаяк мріяли про авторитетного репрезентанта ідеї відродження українського козацтва, про «лицаря на білому коні». На той час козаки бажали бачити лідером руху відому всій Україні людину — такого собі «весільного генерала». Цікаво, що інших кандидатів на отамана ніхто не виставляв, адже козаки вперше з’їхались з усієї України і ще не мали загальноукраїнських лідерів.

Отаман Яків Водяний — делегат з’їзду — згадував, що Полтавець, агітуючи за Скоропадського, робив із нього «…щирого демократа і народника, заявивши, що генерал Скоропадський іще в перших днях революції зрікся своїх маєтків на Чернігівщині на користь селян». За таким же сценарієм відбулося і обрання писаря Кочубея. Полтавець твердив, «…що цей нащадок Василя Кочубея змиє ганебну пам’ять свого прадіда своєю працею для нової України». Яків Водяний згадував, що за кандидатуру Скоропадського з трибуни з’їзду активно агітували отаман Гризло та Ананій Шевченко — голова з’їзду та онук брата великого поета. Шевченко ще на початку з’їзду запропонував на секретаря Полтавця-Остряницю, що обумовило його активне втручання у з’їздівські справи.

Після свого обрання Скоропадський і Кочубей зустрілися з Полтавцем і розробили стратегію використання козацтва для майбутньої боротьби за владу в Україні. Скоропадський згадує, що в жовтні 1917-го він тимчасово відмовився активно працювати над формуванням Вільного козацтва, віддавши всі повноваження та важелі влади Полтавцю, який виїхав до Білої Церкви. Скоропадський аргументував цей крок своєю заклопотаністю справами корпусу. Але це не зовсім так — Скоропадський не відмовився від посади отамана, офіційно не передав своїх повноважень, а зберіг своє отаманство як «запасний аеродром» та важливий політичний козир. Зрозуміло, що вже у жовтні 1917-го Скоропадський почав змагання за булаву гетьмана України. Вже на з’їзді Вільного козацтва Полтавець пропонував делегатам обрати гетьмана України, звісно, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського. Тоді цей замах на всеукраїнську владу було відкинуто величезною більшістю козацьких делегатів.

Істориків інколи вводять в оману «щирі» зізнання Скоропадського у своїх «Споминах»: «Мене цей вибір ( обрання отаманом. — В. С.) дуже здивував, бо до того часу, крім справ виключно військових і організаційних у своєму корпусі, я нічим іншим ближче не цікавився. Одначе цей вибір показав мені, що для українців праця моя над утворенням сильної регулярної української частини мала велике значення і сприяла популяризації мого імені». Це була не повна правда, довірені особи генерала вже кілька місяців спілкувались із лідерами козаків і нав’язували селянам думку про отамана — генерала.

Рішення козацького з’їзду роздратували лідерів Центральної Ради, та особливо занепокоїли Винниченка, який, вказуючи на небезпечність козацького автономного утворення, зробив заяву про те, що козаки наважилися формувати «державу у державі». Грушевський прохолодно сприйняв обрання Скоропадського, вирішивши, що Скоропадський мітить у його крісло. Генеральний Секретаріат так і не визнав повноваження Генеральної Ради Вільного козацтва і 13 листопада 1917-го затвердив свій «Статут Вільного козацтва України», який ставив козацькі загони у підпорядкування лише урядовим установам. Скоропадський згадував: «…у Генеральному Секретаріаті це моє обрання зробило надзвичайно неприємне враження… Скрипчинський відповів мені, що це так собі “почесна посада”».

* * *

У жовтні 1917-го серед лідерів Центральної Ради вже чулися пропозиції про негайне припинення війни та сепаратний мир. Тоді ж виникає новий конфлікт українського Генерального Секретаріату з Тимчасовим урядом з приводу створення особливої Української армії, Українського фронту та призначень командування українізованих частин. Декларація Генерального Секретаріату про скликання окремих Українських Установчих зборів загострила конфлікт між Києвом та Петроградом.

24 жовтня 1917-го у Петрограді почалося збройне повстання більшовиків. Повідомлення зі столиці підштовхнули до консолідації суспільних сил у Києві. Вже 25 жовтня було створено «Крайовий комітет охорони революції» в Україні, що об’єднав «усі органи революційної демократії». У нього ввійшли: українські соціалісти, російські есери, єврейські соціалісти, більшовики, представники Ради військових депутатів… Комітет виступав за створення нового Загальноросійського революційного соціалістичного уряду. Крайовий комітет проголосив себе надзвичайною владою в українських губерніях. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал Володченко разом із «комісарами» від меншовиків і есерів так само створив фронтовий «Комітет порятунку революції». У той же час Генеральний Секретаріат звернувся з відозвою проти ленінського уряду та спроб повторення більшовицького перевороту в Україні, з пропозицією передати владу в Росії Установчим зборам. Обурені цим більшовики вийшли зі складу комітету, і він був розпущений.

У ці дні в Києві Третій військовий з’їзд зажадав, щоб Центральна Рада проголосила Українську республіку та провела негайну українізацію в армії. На з’їзді були присутні і члени Генеральної старшини Вільного козацтва, які теж закликали до негайного проголошення Української республіки, до негайної націоналізації землі. Скоропадський якийсь час був присутнім на з’їзді, але відмовчався. Перебуваючи у Києві, генерал з тривогою стежив за революційним вибухом і намагався знайти свій шлях у калейдоскопі подій.

Командуючий Київським військовим округом і комісар округу