Читати книгу - "На Козацьких островах"

Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:

— Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!

Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.

— Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, — пояснив друзям Швайка. — Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.

І погнав назустріч здорованеві.

— А ми вже бозна що передумали, — мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. — Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?

— Відпустив до діда, — ухильно відказав Швайка. — Нехай хоч трохи погуляє на волі.

Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.

— Зрозуміло, — сказав він. — Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?

Швайка сердито сплюнув на землю.

— Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.

— Ого! — присвиснув Вирвизуб. — То він до всього ще й з ними злигався?

— І, мабуть, уже давно.

Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.

— Хочу тебе попрохати ось про що, — почав він. — Цих огирів, — Швайка показав на коней, якими приїхав, — треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.

— Зрозуміло, — відказав Вирвизуб. — А де він буде?

— Біля Чатир-могили.

— Зробимо, — запевнив Вирвизуб. — Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, — Вирвизуб почухав тім’я, — нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?

— У Рашита не брати, — твердо мовив Швайка. — Нічого підозру на нього зводити.

— Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.

— Він так і зробить.

Вирвизуб перевів погляд на хлопців.

— А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?

— Чом не рано? Саме час, — відказав Швайка. — Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.

Вирвизуб насмішкувато примружив очі.

— А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, — і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.

Швайка весело розсміявся.

— А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.

— Невже? — Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. — Жартуєш…

— Я ніколи ще не був такий серйозний.

— То він що — і справді… того?

— Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться — і не бачать.

— Ти диви… Таке мале — і туди ж… — не міг отямитися Вирвизуб.

— Слухай, Штефане, — зупинив його Швайка. — За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.

— А й справді! Ні, ти диви…

Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.

— Таке дивне ім’я — Штефан, — тихо мовив Грицик до Швайки. — То він що — як пан Кобильський, так?

— Зовсім навпаки, — відказав Швайка. — Хіба що народилися неподалік один від одного.

Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.

— Барвінок! — вихопилося у Грицика.

— Ні, хлопче, це Сирітка, — сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: — А як там твій, помагає?

— Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.

— Так мало? — здивувався Вирвизуб. — Ну, то проти мого Сирітки він тоді зовсім мале цуценя. Чи, може, ти вже нікуди не потикаєшся з-за Сули?

— Та потроху прогулююся, — заперечив Швайка. — Слухай, а як там Байлемові хлопці — живі?

— А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що