Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Весніло. Березневий день розбудив Світлану лагідними сонячними промінцями, що пробивались через тонкий шовк гардин, і витанцьовували на стінах кімнати. В колисці вовтузився синочок. Пора підійматись. Така вже материнська доля: як би не хотіла довше поніжитись у ліжку, дитина кличе. Світлана підвелася з ліжка, зібрала у хвіст своє довге русяве волосся, і одягнувши халата підійшла до малого. Дитя тягнуло до неї маленькі рученята, усміхалось своїм беззубим ротиком, щось по дитячому белькотало.

Жінка взяла малого на руки, поцілувала, і тісно пригорнувши до себе підійшла до вікна. Сонце ще більш освітило кімнату, в якій вже так довго бродили сутінки. Захотілось відчинити вікна, впустити трохи світла, і свіжого повітря. Світлана відслонила гардину, глянула за вікно, і завмерла… На підвіконні лежав великий букет пролісків…

Що таке щастя? А хто знає? У кожного воно різне. У кожного своє. Хтось бачить щастя в коханні. Хтось в багатстві, хтось в дітях. А ось Петро, назвемо так нашого ЛГ, бачив щастя в простому — у добрій пляшці самогону. Ну не потрібне було йому кохання. Не потрібна йому була й сім’я. Вдовольнявся нехитрим: випити і поспати.

Щастя постукало у Петрові двері зовсім неочікувано. Єдиний син Володя сповістив родину, що одружується з однокурсницею Катрусею. «О се так радість! — плеснувши в долоні вигукнув Петро, тільки-но почувши новину. — Осе так діло!»

Почались приготування до весілля.

Базари та магазини об’їхали. Килими, меблі та посуд скупили. Все дбалось для молодої сім’ї. Як кажуть: «тільки весілля залишилось відгуляти».

Справа була в далекі вісімдесяті. Тоді в державі був введений сухий закон. Мало хто його визнавав, бо все одно знаходили де і в кого купити доброго самогону. Але на весілля, як на офіційний захід, могла з’явитись і міліція, проконтролювати, чи населення того закону дотримується. «Значить, весілля буде безалкогольним, — вирішив Володя. «Ну майже… про людське око» — моргнула до сина мати. Петра ті слова трохи засмутили, бо уявляв собі ріки сприртного, яким пригощатиме усіх, хто колись не пошкодував йому ста грамів. А тут якийсь високий начальник видумав закон про заборону. Ну хіба ж це по людськи?

Закон-законом, а насправді всі святкували весілля, як має бути, тільки ніякого самогону (про людське око). Все спиртне мало бути магазинним, і розрахованим не більше, як по пів літри на чотирьох гостей.

На весілля в ті часи запрошували ціле село. Радості родини не було меж, бо дочекались весілля єдиного синочка. Але навіть при тих витратах, що будуть викинуті на «пальне» сума була досить накладною. Жили тоді люди не багато. На зароблені у колгоспі гроші дуже не порозкошуєш. Порадилась родина і вирішили: «вигнати»[27] зо двадцять літрів самогону про всяк випадок. Ну хто знає… все ще за рік може змінитись. Може й заборону відмінять?

Знаючи Петрову натуру, і тягу до «пального», проблемою сім’ї стало таке: вигнати вони виженуть, але ж як віднайде Петро — вип’є й краплі не залишить. Треба надійно заховати. До сусідів нести нема сенсу, бо вони всі такі ж хворі на «ту справу» як і Петро. В кожній хаті по пиякові.

Довго думала родина про надійний сховок. Ідея прийшла в голову Петровій матері, і на її думку була геніальною. Навіть такий «детектив», як Петро, не здогадається, що в такому місці можна шукати випивку. «Закопаймо в купі гною,» — шепнула невістці свекруха. Невістка одобрила, бо й вона не мала гадки, що мозок її чоловіка буде спроможним дофантазуватись до такого.

Так і зробили.

Повних дві десятилітрових бутлі закопали в городі, добряче прикривши гноєм, та ще й обгородили для страхівки. Ну, тут точно дочекається до весілля.

Петро також, здавалось, пив менше аніж раніше.

«Може приступив до него розум?» — з надією в очах запитувала свекруха у невістки.

Але сюрприз був попереду.

Як тільки запахло весною, Петро, взявши інструмент до рук, подався в город. Жінка, побачивши, почала хреститись і примовляти «Що за цудо[28]? — дивувалась стара мати, — півсотки літ жиє, а ще м не виділа. жи би він хоць раз бараболі садив, чи городинку яку сіяв, чи сапав. А тут ка, як дух світий приступив до хлопа: цілими днємитак сі ввихає, жи навіть на полудне до хати не входит. А як і прийде, то вхопит миску, і, гайда, знов в город».

А в Петра на те все свої доводи: то кури випорпають розсаду; то горобці видзьобають мак; то треба гній підправити, то деревину яку підв’язати. Такого ґазди, яким зробився Петро на тому керунку[29] ані в одній хаті не було. А як стомиться, бере верітку, лягає під старою крислатою вишнею, коло самого гною, і відпочиває. Одне дивує жінку та матір: чому відпочиває саме там, як там такий сморід. Краще ж на подвір’ї.

— І що ж то сі, Петре з тобов стало, що ти так сі взєв до роботи? — жартувала дружина. — Тебе було й волом не затігнути в город, а нинька звідти не вітігнеш.

— Траба колис і за розум сі брати, — цілком серйозно відповідав Петро. — Землє без рук то всьо ‘єдно жи баба без хлопа — не родит!

— Свят, свят, свят! — Хрестилась стара Петрова мати, почувши синову відповідь. — Таки є Бог на світі!

За тією важкою роботою провів Петро цілу весну, літо, і трохи осені. — Таки добре сі змучує наш Петро тими роботами. Аді, ще навесні з городу навіть до худоби йшов. А остатнимм чєсом з ніг паде, — говорила невістці сверуха.

— Ваші правда, мамо. Так сі нароблєє, що до