Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Живіт росте, а з таким ризиком як у неї аборт вона вже точно не робитиме. Володя як і повернеться, то навіщо вона йому буде така… змарнована? Нехай краще думає, що вона його зрадила. Хай краще так, аніж пояснювати чи доводити йому правду. А можливо та правда його ще більше ранить, як її зрада? Він її так кохав, а хтось взяв, і зламав його ніжну квіточку. Розтоптав і викинув. Чи потрібна йому така болюча правда?

Микола і Світлана одружились. Вже два місяці, як вони живуть разом в таборі, де й працюють. Чи щасливі? Як сказати? Живуть… Микола щасливий, бо Світлана хороша дружина: уважна, добра, мила. А ось чи кохає вона його? Ні, не кохає. Він це добре знає. Він знав з першого дня, що кохає вона іншого хлопця. Він її не звинувачує. Вона ж йому чесно призналась, а він погодився. Що ж тепер шукати винних? Можливо з часом вона його й покохає? До того ж, вони майже не знають одне одного.

Вересень добігав до половини. Скоро вже повертатись до міста. Почалося навчання. Табір закривають. Як тепер бути? Куди йти? До Миколи? До мами? Мама… вона ж навіть не знає, що її дочка вийшла заміж. Боже, що то буде, коли вона дізнається? Але ж мусить колись дізнатись. Що вже буде…

Молоді від автобуса відразу відправились до Світланиної матері. Треба їй все сказати, що Світлана тепер одружена, і що її мати вже зовсім скоро стане бабусею.

Мати зустріла молодих не радісно. Вона зовсім не чекала такого від своєї дочки.

— Як же ти могла? Як ти могла? Що тепер буде? — верещала мати таким диким голосом, якого Світлана не чула від неї за все своє життя.

— Нічого не буде. Я сама все Вові поясню.

— Що поясниш? Що ти йому скажеш, що як остання повія переспала з першим, хто трапився.

— Мамо, я не повія… — заперечила Світлана.

Захистити жінку від нападок матері втрутився Микола.

— Галино Андріївно, не смійте називати мою дружину такими словами!

— Гм, ти диви який сміливий: його дружину! — перекривила зятеві слова теща. — А ти знав, що твоя благовірна чекала хлопця з армії? Знав? Що тепер буде?

— Нічого, не буде, Галино Андріївно. Ми самі в цій ситуації розберемось. Це ж не ваші проблеми, як на те пішло, — відмовив Микола і вийшов до коридору, залишивши жінок самих.

— Не мої? Ще й які мої! Ви ж мені честі увірвали! Як я людям в очі тепер дивитимусь?

— Яким людям, мамо? — перепитала Світлана.

— Батькам Вовиним. Чи вони не люди? Що я їм скажу, коли зустріну?

— Мамо, все обійдеться, — старалась втихомирити матір Світлана, але та розійшлась не на жарт.

— Безлична, безчесна тварина ти, Світлано! Ось ти хто! Геть мені з дому, щоб очі мої тебе не бачили! Вас обох щоб я більше не бачила! Ніколи! Обоє геть! Геть! — Не своїм голосом кричала Галина закриваючи очі руками.

Двоє бачили, що говорити з матір’ю в такому стані неможливо. Світлана зі словам «прощай» вийшла в коридор, де її вже дожидався чоловік.

Осінь минала, а з нею минали і втихали тривоги, що обвивали мов змії Світланину душу. Помалу вщухав біль. З першими рухами дитини вона почала сприймати цю вагітність по іншому. Навіть почала забувати, як саме вона завагітніла. Здавалося б: хіба таке забудеш, але Світлана дійсно менше думала про ті події. Микола дарував їй всю любов та турботу, яку тільки міг. Навчався і працював одночасно, щоб тільки отримувати сім’ю, і придбати все необхідне для синочка, що вже незадовго народиться. Микола й сам сприймав цю дитину, як свою власну. Світлана дивувалась, і дякувала Богу, що у неї так все склалося, хоча в її серці жив тільки один чоловік — Володя.

Після зустрічі з Володею, і розмови з ним, вона почувала себе дуже спокійною. Він її зрозумів, і ані словом не виказав образи. Він просто побажав їй щастя. Щастя було поруч. Люблячий чоловік, скоро народиться син. Вони вже навіть ім’я дитині придумали — Лесик.

Пізня листопадова ніч змінила Світланине життя, яке здавалось потекло правильним руслом. Пологи почалися несподівано скоріше терміну. Води відійшли, а Микола, як на біду, в нічну зміну, бо згодився підмінити колегу. Вона його так просила, щоб не лишав її саму, але звідки йому було знати, що пологи почнуться саме сьогодні. Світалана викликала швидку, і зателефонувала чоловіку, щоб він їхав прямо до лікарні. Якби ж вона тоді знала… Якби ж вона знала, що та розмова з Миколою буде останньою.

Микола, як тільки почув, що Світлана народжує, випросив автівку у товариша, і помчав до лікарні. Таким щасливим, як в той момент, він ніколи не був. Адже саме ця дитина змінила його життя. Внесла в буденну сірість трохи яскравих кольорів. Він їхав швидко, щось наспівуючи, і роздумуючи над тим, як він буде ростити їхнього синочка, як буде гуляти з ним містом, як буде у всім допомагати Світлані. А коли малий підросте — вони куплять вудочки і підуть рибалити, або всі троє кататимуться на велосипедах. «Це ж так чудово — син! Я тато, тато!» — Кричав Микола у відчинене віконечко автівки, долаючи останні метри дороги до щастя.

Не помітив чоловік, як із-за повороту вискочила вантажівка. Загальмував. На слизькій дорозі машину занесло, і перекинуло кілька разів. Швидка приїхала дуже скоро, але лікарі зробити вже нічого не змогли. В той самий час, коли Світлана народжувала Лесика, душа її чоловіка Миколи відлітала у небо.

Як жила після смерті чоловіка, як страждала, як ридала ночами — знав тільки Бог. Люди того не знали, бо навіщо їм знати? Чим вони допомогли б? Єдиним, хто тримав її на світі був маленький синочок. Одного разу вона навіть задумала звести порахунок з життям, і вже навіть стримала пігулки в кулаці, щоб випити, заснути, і померти не відчувши болю. Але в той момент дитина заплакала. Світлана шпурнула ліки на підлогу, і побігла до ліжечка. Виходить