Читати книгу - "Святі і грішні"

У господарствах йшла заготівля кормів, худоба знаходилася в літніх таборах. Це був найвідповідальніший період в отриманні високих надоїв молока і приростів тварин. Доля планів з продажу тваринницької продукції вирішувалася саме в ці літні дні. Тому хлібороби не повинні втрачати жодної хвилини.

На їхнє щастя, стояли спекотні дні. Лише іноді, і то на нетривалий час, небо хмурилось, земля покривалася живлющою вологою. Йшли проливні дощі.

Такого року Клоков не пам'ятав давно. Травень видався дощовим. Всі культури пішли в ріст, заколосились зернові, тяглися до сонця листя цукрових буряків, які з кожним днем набирали вагу, радували око хліборобів. Весь район, починаючи від найвіддаленішого села і закінчуючи містом, жив єдиними турботами — сільським господарством. Це об'єднувало і рядового скотаря, і секретаря райкому.

Коли сонце наблизилось до горизонту, заїхали в колгосп «Ювілейний» до Валерія Івановича Скотника. Той проводив нараду з механізаторами. Потім зголосився показати поле пшениці. Пересів у машину райкомівських працівників, не приховуючи гордості, розповідав про види на врожай. Його темно-карі очі світилися радістю.

— Центнерів п'ятдесят на коло отримаємо, — хвалився секретарю.

Клокову було приємно слухати такі розмови. Не помилився він, що розігнав старих голів, дав дорогу молодим. Взяти хоча б Скотника. Нещодавно обрали керівником. Намагається нічого не упустити, повернути господарство на колишні рубежі. Адже саме в колгоспі «Ювілейний» Клоков о десятій ранку застав керівника, який спав у шкільному саду. Йому підказали колгоспники. Мовляв, з ранку готовий голова.

Під'їхали до пшеничного поля. Воно простягалося на кілька кілометрів. Радувало око високими і міцними стеблами. Перший прискіпливо оглянув посіви, не побачив на плантації жодного бур'яну.

Краї поля були обкошені, лише в деяких місцях синіли волошки. Вилізли з машини, зайшли на поле. Скотников зірвав колос пшениці, розім'яв у руках. Простягнув Клокову великі зерна.

Микола Антонович спробував на зуб.

— Воскова стиглість.

— Через пару тижнів починаємо збирання, — сказав голова.

— Треба активніше готуватися до жнив усьому району, — зауважив Клоков.

Залишок дня провели в «Ювілейному». Коли сонце сховалося за обрій і на землю опустилися сутінки, поїхали на зустріч з головою райвиконкому. Скотников не виходив з машини Першого. Час йшов непомітно. Не тільки обговорили нагальні справи, а й жартували, сміялися. Биконов, який все-таки побоювався Миколу Антоновича, і той нерідко відпускав жарти.

Клоков по радіотелефону уточнив, де знаходиться Петренко. Незабаром приїхали на лісову галявину. Там стояло близько десятка УАЗів. Посередині — на прозорій плівці, розстеленій на траві, «стіл». На самому видному місці напівлежав Микола Другий. За його спиною розвівався перехідний червоний прапор облвиконкому.

Ставив могорич Микола Другий, а в дійсності все робив Юрій Петрович Левандовський: за рахунок господарства організував і випити, і закусити. Насилу пересував масивну фігуру і важко дихав. Навіть від незначного руху його пробирав піт. Але вникав в усі дрібниці: як би що не забути, догодити начальству.

Важко жити чоловікові, який ніколи не носить взуття зі шнурками, тому що через свого живота не може їх зав'язати.

Крім Миколи Павловича тут перебували начальник міліції Євген Семенович Соколов, кілька керівників районної ланки, голів колгоспів і сільських рад, секретарів парторганізацій. З усіма чоловіки, що приїхали, привіталися за руку.

Випили по «єдиній», яка розтягнулася на десяток чарок. Кожній передував короткий тост: «бути добру!» Заговорили, перебиваючи один одного, кожен про своє. Пішли в хід солоні анекдоти і найрізноманітніші смішні історії.

Микола Другий не поступався комплекцією Биконову. Але йому не вистачало обережності і стриманості останнього. Тим більше, пишався, що саме під його керівництвом район отримав перехідний червоний прапор. Не пропускав жодної чарки, до цього порядком вжив. Тому швидко захмелів. У стані сп'яніння нерідко ставав нестерпним. Зараз його дратував начальник міліції.

– Єхидна, лягавий, чому не п'єш, смієшся над нами, — допікав правоохоронця.

Налив стакан, так що хлюпала горілка, сунув в руку.

— Пий!

— Уже випив.

— Пий разом з усіма, не сачкуй!

Той відставив склянку.

— Льоша, до мене! — крикнув Микола Другий своєму шоферу.

— Слухаю! — моментально підхопився молодий, здоровий хлопець.

— Зв'яжи його, лягавого.

Водій на секунду завмер. Зміряв поглядом начальника міліції. І не міг не виконати розпорядження шефа.

Намагався обережно зв'язати Соколова. Той пручався. За нього також заступився його водій. Вийшло звалище. Микола Другий поспішив на допомогу Льоші.

Незабаром працівників міліції зв'язали, вони безпорадно сіпалися на землі.

Микола Другий прив'язав їх до автомашини.

– Їдь! — дав команду шоферу.

Той стояв, як укопаний…

— Тобі сказали — їдь! — блиснув сірими очима.

Машина рушила.

— Швидше, швидше, — вимагав Микола Другий. — Так їм, лягавим, і треба.

Кампанія не розуміла, що відбувається. Одні сміялися над черговим жартом голови Ради, інші на те, що відбувається, не звернули увагу, треті намагалися щось заперечити.

Лише Биконов різко схопився з місця. Підбіг до автомобіля, перерізав мотузку.

— В порошок зітру! — схопився з місця Микола Другий.

Биконов нахилився до міліціонерів, дістав пістолет. Вистрілив у повітря.

— Кинь! — обурився голова райради вже без колишньої рішучості.

Постріл протверезив присутніх.

— Досить! — намагався заспокоїти розлючених чоловіків Левандовський.

— Припинити! — зірвався з місця Микола Перший. За розмовою з Валерієм Івановичем спочатку він не звернув на конфлікт уваги.

Насилу повернули в кампанію мирну атмосферу. Але святковий настрій відновити не вдалося.

— Хвате лаятися, — заспокоював всіх Скотник. — Краще поїдемо в міліцію, постріляємо в тирі.

Думка Валерія Івановича сподобалася. Ідею схвалили всі. Зустрічі в тіні дерев нерідко закінчувалися стріляниною. Так вийшло і цього разу.

— Досить пити. Краще постріляємо, — на цій думці зійшлися всі.

Порядком пом'ятий, гроза алкоголіків, хуліганів,