Читати книгу - "Святі і грішні"

— Але коли ми по-справжньому займемося боротьбою з пияцтвом?! Воно завдає району величезної шкоди. Чому через людей, що опустилися, повинні страждати трудові колективи, діти алкоголіків і п'яниць, сусіди, родичі? Давайте оздоровимо суспільство.

— Давайте не будемо забігати наперед. Давайте виконаємо те, що від нас вимагають.

Перший закурив сигарету. Мабуть, заспокоюючи себе, щоб не нагрубити жінці. Якби перед ним був чоловік, він, напевно б, говорив зовсім іншим тоном.

Галина Павлівна вискочила з кабінету…

Микола Антонович думав про те, що не тільки інструктор, але і секретар райкому, як діти малі. Вони серйозно вірять в антиалкогольну кампанію. Нещодавно приїжджали хлопці з обкому. Вони квасили з ними до ночі. Ніхто в обкомі не вірить у сухий закон. Обкомівські працівники вважають, що це чергова гучна кампанія ЦК КПРС. Вона глибоко не продумана і спрямована тільки на те, щоб доповісти генеральному секретарю: з пияцтвом покінчено, Михайло Сергійович.

На місцях не проводиться ніякої серйозної роботи по оздоровленню суспільства. Робиться тільки видимість активної боротьби з пияцтвом…

Степана Івановича цікавило, як же розкажуть про безалкогольне весілля місцеві засоби масової інформації. Обласне телебачення зробило з матеріалу цукерку: чайники, чашки, веселі обличчя гостей. Чим не безалкогольне весілля?! Правда залишилася за кадром.

Те ж саме відбулося і з районною газетою. Коли Степан Іванович зателефонував авторові статті з докорами, що він розповів не всю правду, той відповів:

– Ідеального нічого не буває, але репортаж зроблений з безалкогольного весілля.

В кінці дня Миколі Першому (так звали Клокова в керівних колах) зателефонував Микола Другий — голова райради Микола Павлович Петренко. Рослий, повний чоловік, любитель випивок, неквапливих розмов і, при всьому при тому, різних видів боротьби. Благо володів незвичайною силою.

Микола другий запрошував секретаря райкому партії на п'янку. Нещодавно повернувся з облвиконкому, де отримав перехідний червоний прапор за успіхи в роботі.

Микола Перший повідомив, що незабаром виїжджає в господарства і докладе зусиль, щоб заїхати. Хоча зараз не до п'янок, в районі — зона тверезості.

— Перехідний червоний прапор — не аби що, його дають далеко не кожному і не завжди, — з гордістю зауважив Микола Павлович. — Потрібно обмити.

— Куди від вас дінешся. Умовив. Зв'язок — по радіо.

Перед тим, як виїхати, Клоков викликав завідувача оргвідділом Віктора Петровича Биконова. Останнім часом брав у такі поїздки зава.

Дружні зв'язки Клокова і Биконова почалися кілька років тому. Перший секретар наблизив до себе інструктора не відразу. Тому довелося докласти чимало зусиль. Їздив слідами Першого, наводив довідки про любовні пригоди, прикидав, чим може тому догодити.

Йому це вдалося. До чого прагнув, здійснилося. Одного разу Биконов начебто випадково потрапив у кампанію з Першим.

Клоков у тіні дерев вечеряв з відданими головами. Спробував прогнати зухвалого інструктора, який набрався нахабства, непомітно вклинився в кампанію.

До першої стопки не вдалося. А після третьої всі стали рівні.

Пили довго й захоплено. Микола Антонович намагався тримати в рамках свого непутящого шофера Івана. Той дістався йому у «спадок» від колишнього секретаря. Спочатку молодий хлопець не зловживав спиртним. Микола Антонович не ховався від нього, посвячував у любовні таємниці, а про випивки і говорити нема чого. Іван розслабився, випивав за кермом. А одного разу відключився.

Перший дуже образився. Не вистачало ще водія-алкоголіка. Викликав його. Пригрозив розрахунком.

— Хочеш розрахувати!? Будь ласка! Про твої пригоди не тільки в місті, в усьому районі дізнаються.

— Не дізнаються, відправимо тебе на рік на примусове лікування. Подумати над своєю поведінкою.

Крута розмова на деякий час допомогла. Іван старався з усіх сил триматися. Але Клоков боявся нахабного і ненадійного водія.

Того вечора велів не наливати Івану, не підпускати до столу. Потім втратив контроль. Іван дістався до спиртного. Клоков теж був важкий. Йому не хотілося сідати за кермо, хоча нікого не боявся, вірив, що доїде додому. У якому б стані не знаходився, завжди ставив машину в гараж. На ній — ні подряпини, ні разу не потрапляла в аварію.

Перший секретар порядком засмутився. Шофер відключився, потрібно в нетверезому стані крутити баранку. Виручив Биконов. Мав водійське посвідчення і щільну фігуру. Його однією-двома пляшками не зломили. Запропонував послуги секретарю.

Микола Антонович хотів відмовитися від пропозиції інструктора. Цього йому ще не вистачало. Але подумав, що той все бачив і знає, виглядає не дуже п'яним. Нехай довезе.

Биконов відправив Івана на заднє сидіння, сів за кермо. Клоков — поруч з ним. Прикинувся, що спить, а сам спостерігав за Биконовим. За його впевненим поглядом сірих очей, зібраністю, зосередженістю.

Машина не виляла з боку в бік, припинялася на вибоїнах. Перший остаточно заспокоївся. Цей хлопець не підведе. Усвідомлює відповідальність. Повернувся на заднє сидіння, де хропів здоровий молодий чоловік і подумав: «Звідки він взявся на мою голову. Чмо нестрижене».

Биконов розвіз секретаря і шофера по домівках, поставив машину в гараж.

З тих пір Микола Антонович майже постійно брав із собою Биконова, коли мало бути «шосте» питання. З інструктора перевів завідувачем оргвідділом, провідним в райкомі. Ось і зараз попередив, що бере в поїздку по району. У неофіційній бесіді уточнив обстановку. Райвиконком отримав перехідний червоний прапор. Микола Другий ставить могорич.

Порадилися, чи брати Івана, і вирішили: про всяк випадок — треба.

Перед тим, як приїхати на місце зустрічі, УАЗик Першого порядком поколесив по району. Люди працювали стабільно і звично, кожен займався своєю справою. Але в сім'ї не без виродка. Хтось щось намагався поцупити додому з колгоспного поля або ферми, хто вже язиком не ворочав, незважаючи на зону тверезості. Їх наздоганяла караюча рука секретаря. На цьому багато в чому трималася дисципліна в районі.

Перед Першим