Читати книгу - "Святі і грішні"

Присутні намагалися згладити інцидент. Багато з них просто злякалися, представивши негативні наслідки витівки Миколи Другого.

Клоков хоч і втрачав контроль над собою, швидше за інерцією віддав розпорядження водіям, щоб їхали до тиру різними шляхами, щоб не дратувати людей.

Автомобілі попрямували до районного центру.

— Шофер за тобою, — сказав Микола Перший, саджаючи Биконова поруч з Іваном.

Сам завалився на заднє сидіння і незабаром задрімав.

У Биконова теж почали злипатися віки. Іван вів машину невпевнено, але тихо. Зазвичай «під мухою» водій любив піддати газу.

Прокинувся Биконов від сильного поштовху і жахнувся. Івана остаточно розібрало. Не впорався з керуванням. Автомобіль стрімко мчав з гірки прямо в ставок.

Биконов миттю відсторонив водія, різко натиснув педаль гальма. До кромки крутого берега залишалися лічені метри. Протягом декількох секунд Биконов відчув, що став мокрим. Солоні краплі текли по щоках. Сорочка прилипла до спини. Навіть штани на колінах стали вологими.

Оговтавшись, Іван почав віднімати у Биконова баранку. Тільки Клоков безтурботно хропів на задньому сидінні.

— Геть звідси! — Биконов виштовхав Івана з автомобіля.

Водій, розгублений, зляканий, пригнічений, але нахабний і дурний, намагався зайняти місце поруч. Віктор Петрович дав йому стусана під зад і закрив двері.

— А як же я!? — закричав Іван.

— Дійдеш, урод. Нам таких не треба. Обійдемося!

Коли доїхали до Медвенська, заїхав у двір міліції, де знаходився тир. Кампанія зменшилася, але всі були одні й ті ж.

Розбудив Клокова. Довелося пошльопати Миколу Антоновича по щоках. Перший сон — найміцніший.

Пішли в тир. На тому місці, де знаходилися мішені, стояв баран. Тварина кілька разів була поранена. Жалібно мекала. По барану вівся прицільний вогонь з декількох пістолетів.

Сухо гриміли постріли. Баран продовжував жалібно мекати.

— Хвате над твариною знущаєтесь, — сказав Микола Перший.

Взяв вільний пістолет, одним пострілом докінчив барана, чим визвав невдоволення інших стрільців.

Вони, підігріваючись залишками спиртного, переключилися на звичайні мішені.

— Досить! Розбігаємося! — скомандував Перший. — Завтра рано вставати.

Сказав неточно. На дворі було уже «сьогодні». Коротка літня ніч. Не встигли відпочити, а вже починався світанок.

Рано вранці Перший, як завжди, займався справою. Тягнув «Стюардесу» і пив міцний чай. Вікна — розкриті навстіж. Голова розвалювалася, але це не заважало Клокову працювати. Навпаки, робило його настирливіше і зліше. В першу чергу, розшукав Миколи Другого. Зрозуміло, по телефону. Той перебував у своєму кабінеті.

Дав втик, як годиться. Щоб знав, хто з них Перший, хто Другий. Серйозно попередив. Якщо надумає когось прив'язувати до машини, хай нарікає на себе.

Микола Павлович не зрозумів його.

— Кинь! Ти не хлопчик. І негайно вибачся перед Соколовим.

– І не подумаю. Соколова треба ставити на місце.

— А ти хто такий?

— Голова райвиконкому, якому підпорядковується райвідділ міліції.

— Ти не хлопчик з підворіття, а державний муж. Друга особа в районі. Надумав зводити рахунки з Соколовим. Прив'язав до машини. Якщо інформація просочиться в область, тебе притягнуть до кримінальної відповідальності.

— Не можу їх, лягавих, терпіти, — відповів Микола Другий. — Семенович даішником був, стільки нервів у молодості перепсував. Ні в казці сказати, ні пером описати. Не давав на мотоциклі на вулицю виїхати.

— Нічого не розумієш? Абсолютно нічого. Сторожем працюєш або двірником? Негайно до мене.

Викликав Соколова. Той миттю примчав до Першого. Низько вклонився секретарю, привітався з ним, витягнувся по стійці смирно.

Микола Антонович мимоволі посміхнувся. Скільки потрібно вишколу, бажання вислужитися, щоб людині в роках, з животом, тримати таку стійку.

— Слухаю вас, — пробелькотів начальник міліції.

Виглядав він пригніченим. Вчорашня подія вивела його з рівноваги. Такого приниження ніколи не відчував.

— Не стій, сідай. Розмова є. Зараз голова райвиконкому прийде. Виховувати будемо. Не розуміє поточного моменту. Що країна з алкоголізмом бореться, що досвід роботи району в цьому напрямку узагальнюється в області.

Незабаром в кабінет зайшов голова райвиконкому. Неквапливо, насилу пересувався по кабінету, немов гора йшла до Магомета. Фігурою в два рази масивніше Першого. Сунув Клокову товсту руку. Маленька долонька того повністю сховалася у великій долоні.

Микола Другий постійної мав проблеми з одягом і взуттям. Щоб підібрати костюм, іноді їздив до Москви. Тому що навіть на складах обласного центру відповідний розмір знайти не вдавалося.

Привітавшись, Микола Павлович сів за столиком, приставленим до масивного столу Клокова. На відміну від Соколова, який сидів на одному зі стільців біля стіни.

— Не розумієш, що вчора відбулося? — запитав Клоков.

— Звичайні п'яні розбірки.

— Не розумієш, що міг би скалічити або позбавити життя цієї людини, що це б уже сьогодні стало надбанням громадськості. І отримало відповідну оцінку як обкомі, так і в облвиконкомі.

— Могло б, але нічого не сталося, — невдоволено промовив Микола Павлович, а сам подумав: «шавка гавкає на слона».

Клоков з неймовірною силою вдарив по столу. Перекинулася попільничка, розкололося оргскло, яке покривало поверхню величезного столу секретаря райкому. Вибухнув гучним добірним матом. При цьому не тільки їжачок рудого волосся, а, здається, навіть одяг наїжачився. Не говорив, а вивергав слова, бризкався слиною.

Соколов мимоволі встав, витягнувся по стійці смирно.

Микола Павлович не висловлював ніяких емоцій, продовжував спідлоба спостерігати за Клоковим, кліпаючи великими сірими очима.

— Встати, коли з тобою Перший розмовляє. Бугай племінний, дубина.

Голова райвиконкому не зробив жодного руху. І нічого не відповів.

Другий удар маленького кулака Першого повністю розкришив оргскло. Розірвалися деякі папери, які лежали під ним. Недопалки розсипалися в різні боки.

— Сказав — встати! Або хочеш корівники чистити?! Миттю влаштую.

Лице Петренко покрилося дрібними краплями поту.