Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

ліміт загальних обсягів вилову дозволив популяції лобстерів розвиватися. За іронією, ловці лобстерів із Порт-Лінкольна виловлювали більше, ніж їхні американські колеги, при цьому працюючи менше. Тим часом ліцензія, придбана 1984 року за дві тисячі доларів, нині кош­тує 35 тисяч. Австралійський ловець лобстерів Деріл Спенсер оповідав газеті Times: «Навіщо утискати риболовлю? Це мій пенсійний фонд. Ніхто не захоче платити мені 35 тисяч доларів, якщо більше не буде лобстерів. Якщо зараз я почну грабіжницький вилов, через десять років моя ліцензія не коштуватиме нічого». Містер Спенсер не розумніший і не більш альтруїстичний, ніж його колеги-рибалки по всьому світу — у нього просто інші стимули. Дивно, що деякі екологічні групи виступають проти цих ліцензованих квот, бо, мовляв, вони «приватизують» публічні ресурси. Вони також бояться, що ліцензії викуплять великі корпорації, витіснивши малих рибалок із цього бізнесу.

Таким чином ці свідчення прямо вказують на те, що встановлення прав приватної власності — надання індивідуальним рибалкам права на певний вилов включно з можливістю продати це право — є най­ефективнішим інструментом перед обличчям колапсу комерційної риболовлі. Проведені 2008 року дослідження світового комерційного рибальства, опубліковані в журналі Science, показали, що індивідуальні квоти з правом передачі можуть зупинити або навіть повернути в протилежний бік колапс рибних запасів. Рибальство, регульоване квотами з правом передачі, має значно меншу ймовірність спричинення колапсу, ніж використання традиційних методів[59].

Варто згадати ще два моменти, пов’язані зі стимулами. По-перше, ринкова економіка надихає на наполегливу роботу й прогрес не стільки тому, що винагороджує переможців, скільки тому, що знищує лузерів. У 1990-х роках відбувався різкий ріст користування Інтернетом. І це були погані роки для продажу електричних друкарських машинок. За «невидимою рукою» Адама Сміта криється ідея «творчої деструкції», що була висловлена австрійським економістом Йозефом Шумпетером. Ринки не вітають дурнів. Візьміть Wal-Mart, вельми ефективну мережу роздрібної торгівлі, що часто зазнає критики з боку конкурентів. Американці натовпами біжать до Wal-Mart, бо ці магазини пропонують широченний вибір товарів за нижчими цінами, ніж деінде. Це хороша новина. Можливість придбати товари дешевше — фактично те саме, що й отримати більші доходи. Водночас Wal-Mart є жахливим нічним кошмаром для Al’s Glass and Hardware в місті Пекін, штат Іллінойс, та для сімейних магазинів у багатьох інших місцях. Послідовність дій завжди однакова: Wal-Mart відкриває величезний магазин у передмісті, а через кілька років малі крамнички на Мейн-стрит закриваються і забиваються дошками.

Капіталізм може бути брутальним, грубим процесом. Ми оглядаємося назад і захоплюємося технологічними досягненнями на зразок парового двигуна, прядильного веретена й телефону. Однак ті досягнення принесли біду відповідно ковалю, швачці чи операторові телеграфу. Творча деструкція — це не просто те, що може статися в ринковій економіці. Це те, що має статися. На початку ХХ століття половина американців працювали на сільськогосподарських фермах чи ранчо[60]. Нині ця цифра складає одного зі сотні й постійно зменшується. (Штат Айова все ще втрачає щорічно півтори тисячі фермерів.) Зверніть увагу, що дві важливі події не відбулися: (1) ми не почали смертельно голодувати, і (2) ми не маємо безробіття на рівні 49 %. Замість цього американські фермери стали настільки продуктивними, що нам потрібно їх значно менше, щоб прогодувати себе. Ті, хто займався фермерством дев’яносто років тому, нині ремонтують наші автомобілі, розробляють комп’ютерні ігри, професійно грають у футбол тощо. Уявіть собі наші колективні втрати вигоди, якби Стів Джобс, Стівен Спілберґ і Опра Вінфрі займалися вирощуванням кукурудзи.

Творча деструкція — потужна позитивна сила в довготривалій перспективі. Однак погано, що люди не сплачують своїх рахунків у довгостроковій перспективі. Хлопці в іпотечних компаніях можуть прагнути до отримання чеків щомісяця. Коли закривається завод або промислова галузь банкрутує через конкуренцію, можуть знадобитися роки чи навіть цілі покоління, поки відновляться робітники й громади, на яких це вплинуло. Ті, хто коли-небудь їхав через Нову Англію[61], бачили покинуті чи ледве працюючі заводи, що перетворилися на пам’ятники тим дням, коли Америка ще виробляла текстиль і взуття. А можна проїхати через Ґері, штат Індіана, де милі заіржавілих металургійних заводів нагадують про те, що це місто не завжди було відоме лише найбільшою кількістю вбивств серед усіх міст Сполучених Штатів.

Конкуренція означає існування лузерів, що потребує детального пояснення, чому ми сердечно вітаємо її в теорії, а потім часто боремося з нею на практиці. Мій однокурсник по коледжу після випуску деякий час працював у конгресмена штату Мічиган. Йому не дозволяли їхати на роботу його японським авто, щоб воно не «засвітилося» на одному з паркувальних місць, відведених для цього конгресмена. Цей конгресмен впевнено казатиме вам, що він капіталіст. Звичайно, він вірить у ринок, допоки японська компанія не почне виробляти кращі й дешевші автомобілі, а в цьому разі його працівника, що купив такий автомобіль, треба зобов’язати їздити на роботу потягом. (Я впевнений, що американські автовиробники були б значно сильнішими в довготривалій перспективі, зіткнувшись із міжнародною конкуренцією «лоб в лоб», замість пошуку політичного захисту від першої хвилі японського імпорту в 1970—1980-х роках.) У цьому нема нічого нового: конкуренція найкраща тоді, коли вона залучає інших людей. Під час Промислової революції ткалі в сільській місцевості Англії виходили на демонстрації, писали петиції до Парламенту й навіть спалювали текстильні фабрики, намагаючись зупинити механізацію. Чи краще було б, якби вони тоді перемогли, і ми все ще виготовляли наш одяг вручну?

Якщо ви випускатимете кращі мишоловки, світ прокладе доріжку до ваших дверей. Якщо ви все ще випускаєте старі мишоловки, час починати звільняти людей. Це допомагає пояснити наше двоїсте ставлення до міжнародної торгівлі й глобалізації, до безжалісних роздрібних торговців на кшталт Wal-Mart і навіть до деяких типів технології й автоматизації. Конкуренція створює також певні привабливі варіанти публічної політики. Уряд неминуче стикається з необхідністю допомагати фірмам і галузям, що потерпають від конкуренції, і захищати робітників. Однак багато тих заходів, які зводять до мінімуму біль, завданий конкуренцією, — порятунок фірм чи заборона звільняти робітників, — сповільнюють або взагалі зупиняють процес творчого руйнування. Як казав мій тренер юнацької шкільної футбольної команди, «Не йде наука без бука».

Ще один аспект, пов’язаний зі стимулами, суттєво ускладнює пуб­лічну політику: нелегко передавати гроші від багатих бідним. Конгрес може приймати закони, однак заможні платники податків не дотримуватимуться їх. Вони змінять свою поведінку таким чином, щоб максимально уникати сплати податків, переводячи гроші туди-сюди, інвестуючи їх для приховування доходів, а в крайньому випадку — переходячи під іншу юрисдикцію. Коли в часи мого дитинства в тенісі домінував Бйорн Борґ, шведський уряд визначив для нього податки за надзвичайно високою ставкою. Борґ не взявся лобіювати у шведському уряді зниження