Читати книгу - "Таємна троянда"

І, кажучи це, він тримав руку за пазухою, ніби намацуючи руків’я зброї.

— Ні, — заперечив Костелло, — я тут лише для того, аби станцювати прощальний танець з твоєю донькою.

Дермотт витягнув руку з-за пазухи й підійшов до високої блідої дівчини, яка стояла трохи осторонь, опустивши лагідні очі додолу.

— Костелло прибув, аби станцювати прощальний танець, бо знає, що ви з ним уже ніколи не побачитеся.

Дівчина підняла очі й пильно подивилась на Костелло, і в погляді її читалась та довіра смиренної душі до гордої, душі ніжної — до шаленої, яка була трагедією жінки від початку часів. Костелло повів Уну поміж танцюристів, і невдовзі вони втягнулись у ритм павани, цього урочистого танцю, який разом із сарабандою, гальярдою та морискою витіснив жваві ритми старовинних танців, пересипаних віршами та пантомімою, й не прижився хіба що в найщиріших ірландців з-посеред дрібного панства, — і, поки вони танцювали, їх охопила невимовна меланхолія, втома від світу, гіркий жаль одне за одного, глухий гнів через простосерді надії та страхи, властиві любовній жазі. А коли танець скінчився і волинкарі, відклавши свої волинки, підняли рогові кухлі, закохані стали трохи осторонь, замислено і безмовно чекаючи, коли танець почнеться знову і знову спалахне вогонь у їхніх серцях, огортаючи все їхнє єство, — і так вони танцювали й танцювали павани та сарабанди, гальярди та мориски цілісіньку ніч, і багато хто поставав і дивився на них, а селяни підступили до дверей знадвору і зазирали до зали, ніби розуміли, що довгі роки вони збиратимуть довкола себе дітей своїх дітей, і розповідатимуть, що бачили, як Костелло танцював з Уною, донькою Дермотта, і самі ставатимуть завдяки своїй розповіді причетними до старовинної романтичної історії, — проте Намара Озерний під час танців і музики міряв кроками залу, і голосно просторікував, і пускав дурні жарти, вдаючи, що з ним усе гаразд, а старий Дермотт Овечий усе червонішав та червонішав і все частіше та частіше поглядав на двері, стежачи, чи не потьмянішали у світлі світанку свічки.

Нарешті він відчув, що слушний час настав, і в перерві після танцю, стоячи біля столу з роговими кухлями, гукнув, що зараз його донька вип’є заручну чашу, — і Уна підійшла до нього, а гості обступили їх півколом, і то Костелло став біля стіни праворуч, а його волинкар, наймит, фермер, недоумкуватий парубок та двоє хлопців-поральників — у нього за спиною. Старий Дермотт узяв з полиці срібну чашу, з якої мати Уни і мати її матері пили на своїх заручинах, налив з порцелянового глека віскі й подав чашу доньці, примовивши за звичаєм:

— Випий за того, хто тобі наймиліший.

Вона піднесла чашу до вуст, на хвильку загаялась, а далі проказала ніжним дзвінким голосом:

— Я п’ю за свою щиру любов — за Тумауса Костелло.

А тоді чаша як покотиться по підлозі, видзвонюючи, мов дзвін, — бо старий дав доньці ляпаса, і чаша випала з її рук, і запанувала гробова тиша.

І багато людей Намари, що змішались були зі слугами, повиходили тепер з ніші у стіні, а один, оповідач та поет, останній з ордену бардів, який годувався на кухні в Намари, видобув з-за пояса французький кинджал і замахнувся на Костелло, але за мить його звалив на підлогу удар, і покотилась, і знову задзеленчала чаша, яку він зачепив плечем. Ще мить — і задзвеніла б криця об крицю, якби селяни, що з’юрмилися за дверима, не загули й не закричали: усі ж бо знали, що перед ними — не діти королевиних ірландців чи дружніх між собою Намар та Дермоттів, а нащадки диких ірландців з берегів Лох-Ґари і Лох-Кари[62], які плавали на обтягнутих шкурами кораклах[63], і мали довгі пачоси над очима, і не хрестили правиць своїх дітей, аби ті могли сильніше битися, і присягалися лише святим Патріком та сонцем і місяцем, і поклонялися красі та силі більше, ніж святому Патрікові чи сонцю і місяцю.

Рука Костелло так стиснула ефес, аж кісточки на пальцях побіліли, але він не видобув шпаги й у супроводі своїх людей покрокував до дверей, а танцюристи розступались перед ним, більшість — сердито і поволі, позираючи на селян, які не переставали гудіти і кричати, а дехто — радо і швидко, бо слава Костелло осявала його своїм промінням. Він проминув люті та приязні селянські обличчя і підійшов до свого доброго коня та грубошерстих поні, прив’язаних до кущів, скочив у сідло і звелів своїм недоладним охоронцям так само сідати верхи й виїжджати на путівець. Коли вони трохи від’їхали, Дуаллах, який трюхикав останнім, обернувся на дім, біля якого стояв невеликий гуртик Дермоттів та Намар, а поряд — більший гурт селян, і загорлав:

— Дермотте, так тобі й треба — ліхтар ти без свічки, гаман ти порожній, баран ти стрижений, бо завжди скупою була рука твоя до волинкарів, і скрипалів, і оповідачів, і бідних подорожніх.

Не встиг він догорлати, як троє Дермоттів-братів з Бичачих гір кинулись до своїх коней, а сам старий Дермотт спіймав за вуздечку поні котрогось Намари і гукнув іншим, аби скакали за ним, — і велике то було б побоїще й багато було б убитих, якби селяни не повихоплювали з приску багать ще не догорілих патиків і не почали з голосними криками жбурляти їх тваринам під ноги, аж коні поставали дибки й порозбігалися, блискаючи