Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

— Чому ж ні, буває. Погано тільки, що таке співробітництво мав безліч негативних чинників. Наприклад, не знаєш, коли точно завершується отой «певний» момент. Трапляється, що перш ніж з'ясуєш це, можеш відчути, скажімо, ніж у спині.

— У наші дні такі випадки не трапляються, — всміхнувся Андрєєв.

— Як правило, не трапляються, але там, де є наївні, можуть бути. Звісно, я кажу це між іншим, так що не ображайтесь. Прошу, закінчуйте свою розповідь.

Андрєєв невдоволено подивився на мене.

— З розмов старого випливало, що Танев, тільки-но довідавшись про звільнення Медарова з тюрми, негайно зник, аби уникнути розрахунків і виграти час обміркувати якийсь план…

— Обмірковувати свій план він міг двадцять років…

— Так, але звільнення Медарова було несподіваним для Танева. Коли б не остання амністія, Медаров сидів би ще багато років. Так чи інакше, а старий вважав, що докази, які він мав, примусять Танева зізнатись, і що коли б на той час у кімнаті потай працював магнітофон, то Танев, нічого не помітивши, свідчив би проти себе…

— Наївно…

— Медаров був не такий уже й наївний…

— Я нічого не кажу про Медарова.

— Тоді ви ще раз образили мене.

Мій співрозмовник набурмосився ще більше. Я, певна річ, не маю ніякого бажання ображати людину. Але його варто трохи роздратувати. Щоб позбувся самовпевненості. Щоб засумнівався у правильності своєї поведінки. Щоб був уважний надалі взагалі і, особливо, до своїх свідчень.

— Образив вас? — запитав я. — Не помітив.

— Можливо, зате я помітив.

— Це вам здалося, — мовив я добродушно. — Хіба ж образливо, що я вважаю наївними ваші плани в тій галузі, де ви не фахівець? Це галузь злочинності. Щоб стати фахівцем у ній, треба або бути злочинцем, або переслідувати злочинців. Ви, сподіваюсь, не злочинець, але мушу сказати, й не криміналіст.

— Ви так усе повернули, що я ніби знову винен…

— То вже вирішуйте самі. А втім, розказуйте далі.

— Ну, загалом це й усе. Оскільки Танев ховався від Медарова, то стежити за ним треба було комусь іншому. Цим іншим був я. Проте Танев не з'явився. А тепер зник і Медаров.

— Одне слово, «Комета» відлетіла, — підсумував я. — З ким ще, крім вас, підтримував зв'язок Медаров?

— Раніше, по-моєму, він ходив до Таневих. Точніше — до Мімі. Але, здається, звернувся до мене, щоб припинити ті відвідини. Вважав, що Танев знає про його візити і саме через те уникає свого дому.

— Ще які зв'язки Медарова ви знаєте?

— Інших не знаю… Крім, звичайно, зв'язків з Ілієвим, у якого той мешкав. Він оселився в Ілієва, бо вважав, що Ілієв зустрічається з Таневим.

— Вважав чи був певен?

Був певен. Він, очевидно, саме через Ілієва хотів повідомити Танева, що має якісь докази проти нього.

Коли востаннє ви бачили Медарова?

Андрєєв на мить замислився.

— У четвер… А коли його вбито?

— Зараз запитую я. О котрій годині в четвер?

— Не пам'ятаю точно. Увечері.

— Спробуйте пригадати.

Андрєєв знову замислився:

— Десь між восьмою й дев'ятою годинами. Скорше, близько дев'ятої. Коли він подзвонив, я саме слухав по радіо новини, а вони починаються о восьмій тридцять.

— Тепер пригадайте точно, що відбувалося відтоді, коли ви відчинили двері, й до того моменту, коли провели Медарова.

— Це неважко: Медаров зайшов усього на кілька хвилин. Сказав, що стоїть на шляху до викриття Танева. Отже, щоб я був готовий. Треба тільки домовитися про час, коли він напевно застане мене вдома. Ми призначили час між сьомою і восьмою вечора. На тому розмову закінчили, старий пішов.

— Як він поводивсь?

— Як завжди…

Андрєєв замовк. Потім підвів голову й подивився на мене.

— А втім, дуже поспішав, і в його поведінці відчувалась якась напруженість. Він квапився, я певен. Навіть не ввійшов до кімнати. Ми розмовляли в коридорі. Медаров переступав з ноги на ногу, наче йому було холодно. Двічі подивився на годинник, і тільки-но ми про все домовились, одразу пішов.

— Тоді ота напруженість чи поквапливість не вразила вас?

Андрєєв заперечливо похитав головою:

— Ні. Не вразила. Я подумав, що старий просто поспішає додому, адже було вже пізненько, а він жив, як казав, на другому кінці міста.

— А Медаров не згадував, що Танев може сам відшукати вас?

Андрєєв здивовано глянув на мене.

— Звідки Танев міг дізнатися про мене?

— Облиште версії, — зупинив я його. — То моя справа. Відповідайте на запитання. Тільки добре пригадайте.

— Мені нема чого пригадувати. Нічого такого він не казав.

— Ну, якщо ви певні, що не казав… А що це за докази проти Танева, про які натякав Медаров?

Андрєєв втупився в мене.

— Не маю уявлення.

— Хіба ви не цікавилися?

— Цікавився, звісно, але Медаров взагалі не бажав говорити про ці справи. Він одразу попередив мене, що коли не хочу все провалити, мушу тримати язика за зубами.

— Тому ви й не пішли до міліції?

Андрєєв ствердно кивнув і знову похнюпився.

— Боронь мене боже від таких активістів!.. — буркнув я, зітхнувши. — І від людей, які гадають, що тільки вони все знають і можуть.

— Я не вважаю, що належу до них, — проказав Андрєєв дещо роздратовано. — Прекрасно розумію, що міліція має свої завдання, а я — свої. І далекий од будь-якої недовіри. Якщо я й досяг чогось, то тільки завдяки нашій владі. Вона мене вигодувала й виховала. Але знаю й інше: я не маю достатніх доказів для того, щоб убивця дістав по заслузі. Треба зуміти довести його злочин. А поки що Танев на волі…

— Знаєте, Андрєєв, — промовив я серйозно. — Тримайте ці розмірковування при собі. Я не випадково кілька разів намагався наштовхнути вас на думку, що ви дієте по-дилетантському, навіть заздалегідь знаючи, що ви сприймете це як образу. Легковажні дії у серйозних випадках — річ небезпечна. Ви дозволили злочинцеві обдурити себе і замість визнати свою провину починаєте шукати мотивів для виправдання.

— Я не виправдуюсь… — перебив мене Андрєєв.

— Ще гірше, коли не виправдуєтесь. Це значить, що ви й досі переконані у своїй правоті. А чи не спадало вам на думку, що не Танев, а Медаров — вбивця вашого батька?..

Андрєєв злякано глянув на мене.

— І що він міг би стати й вашим убивцею, хоч і опосередковано?.. А може, вашого батька убив Костов, а Медаров тільки дурить вас, аби використати як свого помічника?..

— Я маю відчуття, що мого батька вбив Танев…

— Можливо, що й так. Тільки такі справи не розв'язують за допомогою відчуттів. А ніяких фактів ви не маєте. І найгірше в даному