Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У нас були друзі. Вони постійно приходили до нас у гості і, як годиться, щось приносили. Вони знали, що просто так сюди вони не потраплять, вони знали, що в цей вертеп вхід лише за запрошеннями, які були еквівалентні пиву, шмурдяку, горілці, драпу, їжі. Більш за все ми раділи драпу та їжі. Траву, в принципі, можна було придбати за три квартали від нашого помешкання, але походи за нею перетворювались на суцільну біду. В нашому місті була вулиця Нєвська. Я не знаю, хто її так назвав, хто взагалі її придумав і на колишньому пустирі побудував спальний квартал, до якого входило сім дев'ятиповерхових гуртожитків і з десяток таких самих сірих панельних будівель. На тій сраній Нєвській було реально небезпечно, вона ніяким чином не порівнювалась з Невським проспектом у Пітері, то був страшний сон неформала: тим кварталом постійно сновигали агресивні, навіть не підозрілі гопніки. Не підозрілі тому, що вони відкрито підходили до тебе і пиздили. Вони одразу пиздили тебе і забирали все, що було в твоїх кишенях, їм було абсолютно по фіг, а якщо ти вирушаєш за травою, то вони обов'язково на тебе нападуть і заберуть, у кращому разі, траву і гроші. У гіршому — вб'ють. Просто так, задля розваги. Тому, коли ми вирушали за травою, ми вдягали якісь чорні маскхалати, ми маскувалися не просто так, у нашому маскуванні ми доходили абсолюту, тобто ми, неначе якийсь спецназ, пробирались дитячими садками, школами, занедбаними майстернями та просто манівцями, аби нас ніхто не помітив і не змусив балакати з Богом. Ще ці менти, задрочі озвірілі…
Баригу звали Таня, і вона була циганкою. Мешкала вона на дев'ятому поверсі. Ліфт не працював, тому ми піднімались сходами, зустрічаючи темних осіб, які спускалися з дев'ятого. Нам дуже часто щастило, і ніхто нас не вбивав, але іноді вбивали, просто так, брали і встромляли нам у печінки свої зеківські заточки. Ми падали та стікали кров'ю, помирали, однак потім все одно невпинно досягали мети, купували той клятий та смішний драп і тими ж манівцями тікали додому. Вдома ми струшували з себе ту сороміцьку пилюку страху та роздратування, набирали у великий двадцятилітровий баняк воду, мутили водний і по черзі схилялися над напірником з радістю…
14
Інколи ми розважались. Це місто було ніби тюрмою. Я зараз так думаю, що це і була тюрма, де нам, та і не тільки нам, заборонялося майже все. Навіть розважатися. Тобто розважатися можна було, але цього не любили ані менти, ані гопніки. Ми могли дозволити собі розважатися вночі.
Якось ми подивилися один фільм, він нещодавно з'явився у прокаті. Це був той самий француз, який зняв «П'ятий елемент». Бессон. А фільм ми подивилися «Ямакасі». Ми були захоплені зненацька. Тоді, мабуть, багато молоді по всій планеті були захоплені цим фільмом, багато хто намагався наслідувати цих сраних паркурів, стрибали по деревах, будівлях, парканах, балконах, закутках там різних. Ми спочатку стрибали у згорілому корпусі університету, але потім вирішили лазити прямовисними стінами. Діло було пізнім вечором. Одного разу — я якраз поїхав до Києва складати сесійні іспити — пацани, Толян, Віталя і ще один чувак, який був старший за нас на декілька років, його мама була депутатом міськради, і він тільки-но закінчив курс англійської мови та літератури, так от, блукали вони містом у пошуках цікавої будівлі, яку можна було б підкорити. І раптом вони побачили старенький двоповерховий будиночок, де містилася редакція місцевої газети «Галімі Черкаси». Полізли на балкон, каже Віталя. Полізли, погоджується Толян, і вони лізуть. Чувак, у якого мама була депутатом міськради, лізти відмовився, посилаючись на ревматичний біль у спині та менструацію своєї молодшої сестри.
Діставшись балкона, Віталя посмикав за дверну ручку і ненароком відхилив двері, які виявились відчиненими. У цей момент той чувак, у якого мама була депутатом міськради, сказав, що ревматизм ну вже зовсім валить його з ніг, а у сестри щось там не так і кровяка б'є фонтаном. Фонтаном так фонтаном, подумали пацани і залізли до редакції «Галімих Черкас». Там вони побачили комп'ютери.
— Диви, — сказав Вій, — комп'ютери.
Вирішили брати два. По комп'ютеру на брата. Але їх виявилось не так легко перти, тому вони вкрали лише один, без монітора. Ще вони взяли з собою ліхтарик, упаковку скріпок та хімічний коректор. Дорогою додому, а вони вирішили йти околицями та темними дворами, надибали якийсь будівельний вагончик, у якому вкрали молоток, викрутку та банку з цвяхами.
— Якщо йти на дєло, — розважливо пояснював Вій, — то треба йти ґрунтовно. Вдома все знадобиться.
Поділити комп'ютер було неважко. Толян віддав Вію двісті гривень, на цьому вони і зійшлись. Віталя купив собі куртку треспас, яку через два тижні в нього забрали цигани з Південно-Західного району, а я забрав у Толяна комп'ютер, мовляв, у тебе ж, Толян, все одно немає монітора, а в мене він є, а от комп'ютера немає.
Потім хтось, можливо якраз той мудак, у якого ревматизм, здав пацанів, і на них наїхала ментура. Толяна тримали три дні без їжі, били його ногами, але пацан не здався і подав на відділок до суду. Я вдало склав свої іспити і приїхав свідчити. Я казав, що так, справді, пацана ні за що ні про що били ногами. Так, казав я, бачив, як оцей і оцей міліціонери гатили ногами мого ліпшого друга, мого кращого товариша, з яким я, не побоюся цього слова, срав на одному унітазі. Ви подивіться, продовжував я, на чоботи цих ментяр, вони ж у них всі заляпані кров'ю мого ліпшого друга, мого товариша, з яким я колись срав.
— Ви підтверджуєте, позивач, — суворо глянув суддя на Толіка, — що срали з цим пацаном на одному унітазі?
— Підтверджую, — впевнено промовив Толян.
— Питань нема.
Коротше, платили ті менти Толяну по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анатомічний атлас. Важко бути жабою», після закриття браузера.
