Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Так ми сюди й приїхали. І так йому опротивіли ті люди, що так його мучили, що ми поїхали… Таке горе загнало. А тепер кажем, що добре, що вигнало нас з тих буряків та того горя. А часом присниться, що наче я вдома там, та так журюся й думаю: „Боже, чого поприїжджали до цього Донбасу. Нащо воно нам?“»[101].

І Семен поїхав. На відміну від попередніх спроб, ця мандрівка виявилася успішною: вдалося знайти роботу, яка дозволила йому не лише вирватися з села, а й доволі швидко перевезти на Донбас дружину з дітьми.

Проте, як не важко було в селі, але й там життя складалося не з самих проблем і труднощів. Були й зоряні вечори, була й тиха сердечна усамітненість людей, примушених губити свою молодість в ім'я незбагненних ідеалів комуністичної утопії.

Патріархальне виховання та незмінне уявлення про те,   я к о ю   м а є   б у т и   р о д и н а,   навіть у години лихоліття не дозволили Їлині з Семеном обмежитися двома дітьми: 1937 і 1938 років у них народилися ще дві дитини — Марія (Маруся) та Василь.

Меншого, Василька, мама полишила з бабусею немовлям, а сама з двома старшими дітьми в середині 1938-го поїхала в далеке й чуже їй Сталіно[102], щоб, як і тисячі селян-утікачів, спробувати втекти від приниження злиднями та насильством. У своєрідній еміґрації на індустріальному степу їм довелося все починати від нуля. Вони стали «грачами»[103].

Кілька слів про історію міста.

Одразу після перемоги радянської влади 1919 року хтось із мешканців робітничої Юзівки на великому мітингу поставив питання про зміну назви селища, яке розрослось на місто дещо пізніше. Резолюцію було схвалено таку: «„Вважати ганьбою, що центр пролетарського Донбасу називається іменем експлуататора Юза. А щоб змити цю ганебну пляму, треба перейменувати робітниче місто Юзівку у місто сталі — Сталіно“. Така назва прийнялася… Консервативнішими лишалися тільки залізничники — станція називалася Юзівкою. Пізніше й її перейменували, та вже, мабуть, пов'язавши таки зі Сталіном»[104].

До речі, про «грачів». Петро Григоренко, юнацькі роки якого минали в Донбасі, неодноразово стикався з таким звертанням до себе навіть попри те, що обіймав доволі високу комсомольську посаду. Одного разу, зайшовши зі своїм товаришем до крамниці, він зіткнувся з неприхованою зневагою до себе — селюка нетутешнього — з боку «корінного» донбасівця, який тут був своїм за правом народження й досвідом тривалого виживання в цих специфічних умовах.

Виплюнуте в обличчя «грач» має чимало підтекстів. Це слово в Донбасі «залюбки вживають люди, які вважають себе за робітничу аристократію, — на адресу простого народу, селюків»[105], і з психологічної точки зору це певною мірою навіть умотивовано. Ця зверхність — майже так, як у радянському чи й українському війську, засвідчує дистанцію між «дідом» і «духом» — відразу вказує на «статус кво», що в даному середовищі в більшості випадків неспростовно: я — місцевий, член громади, куди ти тільки поткнувся, отож спробуй вижити, доведи своє право бути таким, як і я. Отож, навіть довідавшись від продавщиці, що має до діла з великим комсомольським начальником, абориген зовсім не знітився, а кинув в обличчя їм обом: то «для тебе він секретар. А для мене він „грач“, яка б не була його посада»[106].

Рація в цьому, повторюю, є. Вижити у волелюбному Донбасі, що існує за власними неписаними законами, завжди було справою непростою. І не лише тому, що туди приходили українці, росіяни, кавказці й інші народності, а жили — донбасівці, а й тому, що цей край за всіх обставин зберігав волелюбність, сповідував культ сили, цінував твердість характеру й завжди приймав усіх заброд, особливо, щоправда, ними не переймаючись[107]. Край заселявся з давніх часів, і для всіх, хто ладен був силі протиставити силу, відвертості — відвертість, щирості — щирість в ньому знаходилося місце. Там завжди говорили те, що думали, а коли били — то били відкрито, хоча й безжально. Більшість, як завжди, так і не допиналася впіймати свою птаху щастя, а відтак втрату ілюзій і злиденну тісняву бараків топили в горілці, регулярно влаштовуючи п'яні бойовиська «стінка на стінку». Чужинців не любили, але коли хто вмів постояти за себе, то визнавали за свого.

Вважається, що активне заселення Донбаських степів почалося ще в епоху Великого переселення народів, а першим кочовим племенем були кимерійці, які прийшли з-за Дону в X ст. до Хр. і кочували в басейні Кальміюса й Сіверського Дінця. За три століття кимерійців витіснили скіфи, які впродовж наступних п'яти століть асимілювалися з сарматами, — ті теж шукали в цих краях свого щастя[108].

Чисельні сліди у вигляді камінних баб, залишені цими майже мітичними пращурами, нагадують про себе нижчим за інші реґіони відсотком вірних християн.

Визначальною рисою Юзівки-Сталіно-Донецька також було його прикордонне становище: між культурами, між етносами, між військами[109], між державами. Що казати, коли в цьому краї не дивиною була навіть різна судова й виконавча влада. Греки-переселенці, які, згідно з указом Катерини II, перебралися в ці краї наприкінці XVIII ст., для управління Павлівськом[110] вибирали окремий орган, який поєднував у собі адміністративні, судові та поліційні функції — Маріупольський грецький суд, що був вищою інстанцією Маріупольського повіту[111].

Точно відзначив характер цього реґіону японець Гіроакі Куромія, якого також зацікавив Донбас: «„Клас“ і „нація“ — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися як реакція на Просвітництво, — не підходили й не підходять реаліям політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції й громадянської (чи класової війни) в 1917—1920 pp.; так само було і націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.

Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежности. Незалежність не відкидала можливости прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою й безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до реґіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним реґіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.

Починаючи з другої половини XIX ст. розвиток промисловости, серед усього іншого, відкрив реґіон для масової міґрації, відродивши таким чином прикордоння в символічному розумінні. Донбас почав