Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

до обличчя, вона побачила, що біля неї сидів той тип із метеликом на щоці. Якби не витатуюваний метелик, то вона би, може, ще засумнівалася, чи справді знає цього хлопця, бо на Ґабріелиному дні народження він мав зовсім іншу зачіску. Тепер його голова була гладесенько поголена. Тільки на маківці стирчав чорний жмуток волосся. Як розтріпаний пензлик, кінчик якого вмочили в руду фарбу.

– Здоров, Маргаритко, моя квітко, – привітався тип із метеликом, і Маргарита задумалася, як його звали. Олаф, вирішила вона, здається, саме так його всі називали на Ґабріелиній вечірці.

– Здоров, Олафе, – кивнула вона.

– Олаф – це той голомозий, – уточнив тип із метеликом. -А я Гінцель!

Він простягнув руку, і Маргарита дала йому яблуко, Гінцель вкусив його і скривився:

– Холєра! – Він схопився рукою за метелика на своїй щоці й застогнав. – Мої зуби вже до одного місця! – пробурмотів він і віддав їй яблуко.

Маргарита стурбовано оглянула його. Там, де вкусив Гінцель, залишилися сліди крові.

– Пародонтоз, – сказала Маргарита. – Мусиш то якось вилікувати, бо тобі повипадають всі зуби!

Обережно жуючи свій шматочок яблука, Гінцель заперечливо похитав головою.

– До зубного не піду нізащо, – сказав він. Маргарита зазирнула Гінцелеві в рот.

Там вона побачила два світло-коричневі різці. Краї одного з них були темно-коричневі й надщерблені.

– Ти що, так боїшся зубного лікаря? – спитала Маргарита

– Я ще в почекальні накладаю в штани, – сказав, знизуючи плечима, Гінцель і виплюнув зелену шкірку. Потім він витяг із кишені губну гармонію і почав грати колискову. Звучало гарно. Тоді простягнув гармонію Маргариті:

– Хочеш?

Маргарита невпевнено взяла інструмент. їй згадалися сліди крові на яблуку і надщерблені зуби. їй було бридко підносити до вуст губну гармонію, на якій щойно грав хлопець із гнилими зубами. Однак Маргарита боялася, що, коли вона відхилить дружню пропозицію Гінцеля, той здогадається про причину, а ображати хлопця вона не хотіла.

Маргарита обережно наблизила гармонію до губ. На щастя, ні запаху, ні присмаку вона не відчула.

Раніше Маргарита багато грала на губній гармонії. Оскільки вона мала слух, у неї виходило це добре. Навіть набагато краще, ніж у Гінцеля. Маргарита пригадала пісню, яку часто грала, коли була маленька: «\Піеп і:Ье Заіпіз §о МагсЬіп§ іп». А тоді: «Уе11оу Козе оїТехаз». А потім вона спробувала підібрати мелодії до пісень, які їй подобались, але які вона ще ніколи не грала. їй це вдалося. «Ьіке а Вігсі оп іЬе ?іге» вона підібрала вмить,

– Ну ти і шквариш! Як троїсті музики, – похвалив її Гінцель. Він розщепнув блискавку на лівій штанині, під коліном, і витяг із кишеньки маленьку сопілочку.

– Мені вона подобається більше, ніж губна гармонія, – сказав Гінцель, ^ заграти тобі щось індійське?

Маргарита кивнула, й Гінцель заграв мелодію, доволі дивну, але приємну.

– До цього треба спочатку звикнути, – сказав він і продовжив гру.

На алеї парку з'явилася літня жінка з двома величезними торбами, з яких стирчала всіляка зеленина. Проходячи повз Маргариту й Гінце ля, вона люто глянула на хлопця і заверещала:

– Смердючий шмаркач! Тобі нема що робити? За ґрати би таких дармоїдів!

– Не патякай, пані тітко, – огризнувся Гінцель услід старій. – Вічно як причепиться якась така засушена таранька, то вже нічого не хочеться! – сказав він Маргариті. – На весь день настрій псується. – Гінцель встав.

– Може, підемо у «Ваксельберґер»? – спитав він.

– А що таке «Ваксельберґер»? – не зрозуміла Маргарита.

– Кав'ярня! Хіба ти не знаєш? – здивувався Гінцель.

Маргарита пояснила Гінцелеві, що вона, на жаль, не може піти до кав'ярні, бо після купівлі яблука в неї залишився тільки один шилінг і тридцять грошів, а за це не купиш і півсклянки мінеральної води.

– Нічого страшного, – заспокоїв п Гінцель, – сьогодні я при грошах. Ставлю.

Маргарита зраділа запрошенню. Посидіти в кав'ярні – для неї це було ознакою дорослості.

~ «Ваксельберґер» тут зовсім поряд, – сказав Гінцель і взяв Маргариту за руку. Маргарита хотіла віддати губну гармонію.

– Залиш собі, дарую! Тобі з неї буде більше користі! Маргарита поклала гармонію в кишеню. Вийшовши з парку і4

минувши ринок, вони наблизилися до маленької кав'ярні з брудними вікнами. На запорошеній шибі хтось намалював пальцем кілька великих листків із п'ятьма зубчиками, а під ними написав: СВИНІ!

Маргарита зацікавлено розглядала малюнок.

– Це постійно робить один козел! – пояснив Гінцель. – З помсти! Бо його одного разу за щось вигнали і відтоді не пускають всередину!

– А навіщо він малює листочки? – засміялася Маргарита.

– Ти що, ніколи не бачила таких листків? – Гінцель здивовано поглянув на Маргариту.

– Це мають бути каштани?

– Конопля! – сказав Гінцель.

– Коноп ля виглядає інакше, – заперечила Маргарита. – За будинком моєї бабусі росте кущ коноплі. Він зовсім не такий!

– Я маю на увазі траву, – уточнив Гінцель, вказуючи на листки на шибі. – Той козел натякає, що в цій кнайпі курибанять, розумієш?

Маргарита вдала, ніби розуміє.

У кав'ярні були зайняті лише два столики. За одним сиділо двоє хлопців і дівчинка, біля них на підлозі валялися три портфелі, за іншим – парочка у шкіряних обладунках. Гінцель привітався і зі шкіряними, і з трьома школярами. Він підвів Маргариту до столика біля вікна. Показавши на компанію учнів, він сказав:

– Вони частіше бувають тут, ніж у школі!

Маргарита кивнула. Дівчину вона знала. Вона була з її школи. А один із тих двох хлопців називався Манфред і вчився колись разом із нею в молодших класах.

Манфред теж упізнав Маргариту. «Здоров, Ритко!» – гукнув він до неї.

– Ти його знаєш? – запитав Гінцель. – Це твій залицяльник?

Маргарита пояснила Гінцелеві характер свого знайомства з Манфредом, і Гінцель задоволено кивнув.

– Власне кажучи, він добрячий гімнюк, – сказав він. – Корчить із себе не знати яке цабе!

Накульгуючи, пришкандибав старенький офіціант у поплям-леному чорному костюмі. Побачивши його, будь-який продюсер фільму жахів негайно взяв би його на головну роль. У нього була неймовірно моторошна голова: шкіра на щоках нагадувала тісто, нижня губа, фіолетового кольору і без будь-яких м'язів, звисала на тремтяче підборіддя, відкриваючи ряд зубів гірчичного кольору. Та найстрашнішими були офіціантові очі: одне – мов вузенька щілинка, у глибині якої ви дні лося якесь каламутно-сіре желе, друге – велетенське, темно-сіре та вирячене, як у хворого на Базедову хворобу.

– Бажаєте? – запитав офіціант рипучим шепотом і витер стоячим від бруду рушником мармурову поверхню