Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

– І температура в неї є, – не вгавав він. – Навіть міряти не треба, це ж видно по скляному погляду!

~ Мені викликати швидку? – крижаним голосом запитала мама.

– Зроби їй компрес! І чай. І все, що в такому випадку робить порядна мати! – тато ще раз погладив Маргаритину ковдру і, продефілювававши повз маму, вийшов із дитячої. Мама підійшла до Маргарити і присіла на краєчок ліжка.

– Тобі справді аж так погано, моя люба? – спитала вона.

Не розплющуючи очей, Маргарита відповіла, що не знає, як насправді себе почуває, що вона жахливо погано спала і бачила страшні сни.

– Але температури, – додала вона, – в мене точно нема! Мені не холодно. І не гаряче. Мені цілком нормально. Тільки спати дуже хочеться!

– Ну, то спи, моя люба, – пошепки сказала мама, встала, навшпиньки вийшла з кімнати і тихенько причинила за собою двері.

Маргарита відвернулася до стіни. Якийсь час до неї ще долинали скигління Меді, татові промови та голос Гансика. Згодом усе стихло, і можна було заснути. «Зараз я засну, глибоко і міцно, – подумала Маргарита. – І нічого поганого мені вже не насниться. Я побачу гарні сни! Про квіти і кошенят, і собак із пухнастою вовною, і сонце, і теплий вітер. Жодних засніжених долин, аристократичних панночок і жодних радницьких май-ток!» Пригадавши «радницькі майтки», Маргарита перехотіла спати. Причому досить радикально. А де ж мама? Пішла до радника? Чи десь у квартирі?

Маргарита скинула з себе ковдру і встала з ліжка.

– Мамо! – гукнула вона.

– Я тут! Тобі щось принести? – озвалася мати з вітальні. Маргарита побігла до неї.

– Я тільки хотіла знати, чи ти ще тут! – сказала Маргарита. – Я подумала, може, ти вже пішла до радника.

Мама сиділа за столиком і гортала журнал.

– Ти ж хвора, я залишуся з тобою! – сказала вона.

– Тільки не починай, будь ласка! – запротестувала Маргарита. – Я просто погано спала. Я би навіть могла піти до школи, але краще я ще посплю. Через це ти не мусиш залишатися вдома! Спати я можу і сама!

– Твій шановний батечко іншої думки! – мама продовжувала гортати журнал. – Твій шановний батечко вважає: якщо я піду геть, то знехтую своїми материнськими обов'язками.

– Ну, мамо, прошу тебе, – Маргариті вже нічого не спадало на думку.

Мама вдавала, ніби журнал її надзвичайно цікавить і безмежно захоплює. Маргарита присіла навпроти неї.

– Може, мені піти до школи? – запропонувала вона. – Тоді вже точно не буде жодних сумнівів, що я цілком здорова, і ти зможеш вийти з дому!

– Все одно не зможу! – заперечила мама. – Бо тоді твій тато скаже, що в мене не залишилося ні краплинки людяності: погнала до школи смертельно хвору доньку, щоби насолоджуватися свободою!

Маргарита, глибоко зітхнувши, почала жувати пасмо волосся. А зітхала вона тому, що подумала: «Тепер я таки змушена буду втрутитись! Інакше тут не зарадиш. І, на жаль, мені доведеться стати на бік мами!»

Маргарита скрутила зі своєї гривки два хвостики, шморгнула носом і сказала:

– Іди просто до радника і залиш мене вдома! А якщо тато мене спитає, я скажу, що ти була зі мною!

Спочатку мама не хотіла погоджуватися на Маргаритину пропозицію. Вона вважала, що це принизливо:

– Ні, таке мені не потрібно! Я ж не мала дитина, котра конче мусить дурити своїх вихователів. До того ж це, властиво, і є та ситуація, в якій із давніх-давен перебувають усі залежні, неемансиповані домогосподарки: брешуть своїм чоловікам, а самі тишком-нишком роблять у них за спиною те, що їм забороняють!

– Але так було би простіше, – сказала Маргарита.

– Але мені залежить на принципі, – наполягала мама. Маргарита згадала про свій старий альбомчик. Учителька праці

гарним почерком написала Маргариті в ньому: ЯКЩО ХОЧЕШ ЧОГОСЬ ДОСЯГТИ В ЖИТТІ, МУСИШ УМІТИ ЧАСОМ ЗАБУВАТИ ПРО ВЛАСНІ ПРИНЦИПИ!

Маргарита запитувала вчительку праці. Здавалося, на маму ця сентенція справила неабияке враження. Вона обережно поцікавилась:

– І тобі це не видається смішним?

– Ні, абсолютно, ні! – Маргарита підбадьорливо кивнула мамі. -Ніхто не зобов'язаний створювати собі в житті додаткові труднощі!

При цьому вона позіхнула і подумала, що цю мудрість варто було би застосувати й до самої себе.

– Я йду спати, – оголосила дівчина і встала. Мама нарешті відклала журнал.

– Маєш рацію, – сказала вона і поглянула на годинник. – Я, певно, побіжу! А то спізнюся!

Маргарита почимчикувала в дитячу, зачинила віконниці й лягла в ліжко. Задоволено зітхнувши, вона заплющила очі й солодко задрімала.

Прокинулася десь близько десятої. Здорова і виспана. У неї навіть майнула думка, чи не піти, бува, до школи, та, правду кажучи, ця думка була не дуже переконлива. Прийнявши остаточне рішення залишитись удома і почитати романи з життя аристократів, Маргарита взяла до ліжка одну з обрамлених трояндочками брошурок і пірнула у вир 64 сторінок, на яких розповідалося про велику любов княгині Вестернберґ. У такої вправної в читанні 64-сторінкових романчиків людини, як Маргарита, це не займає багато часу. Не було ще й одинадцятої години, як княгиня Вестернберґ уже впала в обійми свого палкого і шляхетного коханця. Маргарита з сумом розглядала останнє, видрукуване курсивом, слово – КІНЕЦЬ. З сумом, бо їй дуже хотілося почитати ще, а вдома вже не було непрочитаних аристократичних романів. Маргарита вирішила вдягнутися, піти в пункт книжкового обміну і принести собі нове шляхетне читво.

Підійшовши до пункту обміну, дівчина побачила на дверях оголошення: СЬОГОДНІ ПРАЦЮЄМО ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ОБІДУ! Тоді Маргарита купила велетенське зеленюще аргентинське яблуко і почвалала в парк. Знайшовши там вільну лавочку, вона присіла, заплющила очі, підставила обличчя лагідним промінчикам ранкового сонця і з насолодою вкусила яблуко. Вона почувала себе просто чудово. «Мені би сподобалося, якби в мене щодня було таке життя, – подумала вона. – За це я навіть погодилася би вряди-годи бачити страшні сни!» Вона простягнула ноги й умостилася зручніше. «На світі взагалі немає нічого кращого за відчуття теплого сонечка на шкірі!» – подумала вона. Тут раптом лавочка рипнула, дошки трохи прогнулись, і Маргарита розплющила очі, бо в неї було таке враження, ніби поряд із нею сів хтось іще!

Так воно і було: хтось присів на лавочку, і цей хтось був із ніг до голови вбраний у чорну шкіру, а оглянувши його знизу вгору й дійшовши