Читати книгу - "Мері Поппінс"

— Сестричко, — лагідно промовила вона.

— Вона справді їй сестра? — прошепотів Майкл.

— Небога в третіх — по матері, — й собі пошепки відповів Бурий Ведмідь, приставивши до рота лапу. — Та краще слухаймо. Зараз королева зробить іменинниці дарунок.

— Сестричко, — знов сказала Кобра. — Давно вже твій День Народження не випадав на повню Місяця. І давно ми не відзначали цієї події так, як нині. Тож я мала час поміркувати, який би тобі зробити подарунок. І я вирішила… — Вона замовкла, і все в Тераріумі завмерло, затамувавши подих. — Я вирішила, що найкраще буде подарувати тобі одну з моїх власних шкір.

— О, ви занадто ласкаві, сестро… — почала була Мері Поппінс, але Кобра порухом голови звеліла їй мовчати.

— Дрібниці, дрібниці! Ти знаєш, що я час від часу змінюю шкіру, й на одну більше чи на одну менше — для мене мало важить. Хіба ж я не… — вона замовкла і обвела очима Тераріум.

— Володарка джунглів! — просичали одразу всі змії, так неначе й запитання і відповідь були частиною добре знайомого всім їм обряду.

Кобра кивнула головою.

— Тож мені здається: що добре для мене, те й для тебе буде добре. Це, звичайно, не якийсь багатий подарунок, люба Мері, але з нього можна зробити пояс, або черевички, або там стрічку на капелюшок, а це ніколи не зайве, сама знаєш.

І, сказавши це, вона повільно загойдалася з боку на бік, і Джейн та Майклові здалося, що по всьому її тілу, від хвоста до голови, пройшли ледве помітні хвилі.

І враз вона вся рвучко звилася й стрепенулася — і золотава шкіра спала з неї на підлогу, а натомість сріблястим блиском засяяла нова.

— Стривай! — сказала Кобра, коли Мері Поппінс нахилилась, щоб підняти золотавий подарунок. — Я хочу написати на ній вітання.

І вона кінчиком хвоста швиденько перебігла по скинутій шкірі, спритно скрутила золотавий пасочок кільцем і, підхопивши його на голову, мов корону, елегантно простягнула Мері Поппінс. Та, вклонившись, узяла його.

— Я просто не знаю, як вам дякувати, — почала вона й замовкла.

Було видно, що подарунок їй дуже сподобався, бо вона перепускала його то туди, то сюди на долонях, не могла відірвати від нього захоплених очей.

— Нема за що дякувати, — промовила Королівська Кобра. — Ц-с-с! — раптом сказала вона і вип'яла капшук, ніби до чогось прислухалася… — Коли не помиляюсь, це сигнал до Великого Танку.

Усі прислухались. Задзвенів дзвоник. Чийсь басовитий голос, усе наближаючись, гукав:

— Великий Танок! Великий Танок! Всі — на середину Парку! Хутчій, хутчій! Великий Танок — заключний номер свята! Всі — у Великий Танок!

— Я так і знала, — з усмішкою промовила Кобра. — Іди, голубонько, стань у коло! Без тебе там не почнуть. Прощавай! До наступного Дня Народження!

Вона знову підвелася і поклала поцілунок на обидві щоки Мері Поппінс.

— Швидше! — сказала Кобра. — Я подбаю про твоїх маленьких друзів.

Бурий Ведмідь заворушився, і Джейн з Майклом попідводились з його колін. Під ногами в них звивались змії, поспішаючи до виходу. Мері Поппінс церемонно вклонилася Кобрі і, не оглядаючись на дітей, швиденько подалася до великого майданчика посеред Зоопарку.

— Ви можете йти, — сказала Кобра Ведмедеві, і він, покірно вклонившись, з кашкетом у лапі, кинувся й собі слідом за всіма звірами — туди, де вони збиралися в танок довкола Мері Поппінс.

— Хочете піти зі мною? — лагідно спитала Кобра Джейн і Майкла.

І, не чекаючи відповіді, ковзнула поміж ними, порухом голови звелівши їм іти обабіч неї.

— Почалоссся! — радісно промовила вона.

З просторої галявини посеред Зоопарку залунав голосний гамір, і діти зрозуміли, що то почався Великий Танок. Наближаючись, вони спершу почули, як там співають і вигукують, потім побачили леопардів, левів, бобрів, журавлів, антилоп і ще багато всяких звірів і птахів, які стали у велике коло з Мері Поппінс посередині. Потім усі вони заходили кружка, застрибали на задніх ногах, щосили виспівуючи Дику Пісню Джунглів, раз у раз вискакуючи поза коло, міняючись одне з одним місцями, як танцюристи в кадрилі.

Зненацька з усього того гамору вирізнився чийсь тонкий, пискливий голосок:

О Мері, Мері,

Ти — наче зорі,

Ти — наче з-о-орі!

І діти побачили Пінгвіна, що линув у танку, махаючи куцими крильми і весело виспівуючи. Він помітив дітей, уклонився Кобрі й вигукнув:

— Чуєте мою пісню? Я сам склав! Звісно, вона не дуже досконала. «Зорі» — не вельми точна рима до «Мері», та дарма! Можна співати!

І він, підскочивши, вхопив під лапу Леопарда. Джейн з Майклом, стоячи обабіч мовчазної і таємничої Кобри, дивилися на танок. Коли знайомий дітям Лев, порівнявшись з ними, нахилився й подав лапу Бразільському Фазанові, Джейн несміливо спробувала висловити те, що почувала.

— Я думала, ваша величність, — почала вона й збентежено замовкла, не знаючи, говорити далі чи ні.

— Кажи, дитино! — мовила Кобра. — Що ти думала?

— Ну… що леви з птахами, а тигри з малими тваринами…

— Що вони між собою вороги? — допомогла їй Кобра. — Що Лев неодмінно з'їсть птаха, якщо тільки зможе, так само й Тигр Зайця… Правда ж?

Джейн, зашарівшись, кивнула головою.

— Що ж, твоя правда, це буває. Та тільки не в День Народження, — сказала Кобра. — Сьогодні слабші не бояться дужих, а дужі захищають слабших. І навіть я… — вона замовкла, ніби глибоко замислившись, — навіть я такого дня, зустрівши Дику Гуску, й не подумаю про обід. Та зрештою, — вела вона далі, і її страхітливий, роздвоєний маленький язичок то показувався, то ховався, — можливо, що їсти й бути з'їденим — це кінець кінцем те саме. Моя мудрість каже мені, що, мабуть, це так. Ми всі — з тієї самої речовини, не забувай цього: і ми, в Джунглях, і ви, в Містах. Всі-всі ми — з одного: дерево над головою, камінь унизу, птах, тварина, зірка — усі ми одне й до одного йдемо. Пам'ятай це, коли вже забудеш про мене, моя дитино.

— Як же це дерево може бути каменем? Я — не пташка, Джейн — не Тигр, — уперто сказав Майкл.

— Ти так гадаєш? — промовила Кобра. — А придивися!

І вона кивнула головою на всіх тих, що об'єднались у Великому Танку, де звірі й птахи саме сходились докупи, щільно оточуючи Мері Поппінс, яка й собі стиха похитувалася туди й сюди. Коло то широко роздавалося, то знов сходилось докупи, гойдалося в єдиному ритмі, немов маятник годинника. Навіть дерева то легенько нагинались, то випростувались, і сам Місяць угорі, здавалося, гойдався, наче