Читати книгу - "Ненаписані романи"

Уважаючи, що такі категоричні слова найближчого «соратника вождя» не могли бути висловлені випадково (чуттєвого мистецтва вгадування і математичного переліку імовірностей училися швидко), Большаков підписав наказ про випуск фільму на екрани. Вулиці всіх міст Союзу позаклеювали афішами, про нову роботу радянських кінематографістів повідомило радіо, причому не один раз, та й преса відгукнулася рецензіями, звісна річ, захопленими, бо ніхто й уявити собі не міг, що фільм вийшов без санкції вождя.

А на ранок після прем’єри з Кавказу надійшла телеграма від Сталіна з проханням негайно поставити на порядок денний лиш одне питання: Про стан справ у радянському кінематографі».

Большаков зрозумів: от і настала його лиха година.

Увечері того дня, коли повернувся Сталін (його поїзд був копією поїзда Троцького), голову кінокомітету викликали до Кремля, він сів за маленьким столиком неподалік великих дубових дверей; перед ним лежали купка жовтуватого цупкого паперу, три різноколірних олівці й стояла пляшка боржомі.

Молотов, Каганович, Берія, Маленков і Ворошилов посідали на свої місця за довгим дубовим столом; Сталін, як завжди, повільно ходив кабінетом, затиснувши в руці люльку.

Оголосивши засідання відкритим, Маленков запитливо глянув на Сталіна.

Той усе ще ходив по кабінету, мовчав, наче збирав докупи думки; зупинився, нарешті, під портретом Маркса, притоптав жовтим пальцем тютюн у люльці й тихо, мало не по складах, запитав:

— Товаришу Большаков, нас цікавить одне питання: яким чином на екранах з’явився новий художній фільм «Жуковський»? Конкретно: хто з керівництва дивився цю роботу, коли, які висловив зауваження? Ще конкретніше: хто дав санкцію на випуск цієї картини в світ?

Большаков повільно підвівся; обличчя враз набрякло, пополотніло.

— Та ви сидіть, товаришу Большаков, сидіть, — Сталін ледь махнув рукою. — Сидіть…

Большаков усе-таки не сів, відчуваючи гидке бажання виструнчитись:

— Товаришу Сталін… Ми тут порадилися, — він благально дивився то на Молотова, то на Берію, сподіваючись на їхню підтримку; але ті зосереджено писали щось на аркушиках паперу. — Ми тут порадилися й вирішили…

Сталін наче спіткнувся; обернувшись до Большакова, здивовано спитав:

— Ви тут порадились?

Знизавши плечима здивовано, повторив:

— Виходить, ви тут радилися… Гм… А порадившись, вирішили…

Він постояв якусь мить, потім майже крадькома пішов до дверей, глухо повторюючи слова Большакова, немов обдивлявся їх, приміряючи до чогось свого, заздалегідь виношеного.

— Вони порадились і вирішили, — бурмотів він дедалі тихше й тихше, ніби стомившись од цих слів. — Вони тут усе вирішили, порадившись…

Відчинивши важкі двері кабінету, він обернувся і, впершись поглядом у лоб Молотова, повторив замислено:

— Отже, ви тут порадились… І вирішили…

Сказав і вийшов.

Запала гнітюча тиша, було чути, як скрипів грифель у руках Берія, який досі ще щось писав на цупкому жовтуватому папері.

Несподівано двері відчинилися, Сталін заглянув до кабінету і раптом усміхнувся своєю чарівливою усмішкою, яка обеззброювала:

— І — правильно вирішили…

Коли двері зачинилися, Маленков, відкашлявшись, промовив:

— Товариші, питання про стан справ у радянському кінематографі можна вважати розглянутим…

13

На початку п’ятдесятих Сталін, Ворошилов і Косигін на крейсері «Молотов» відплили з Криму до Сухумі.

Секретар Сухумського обкому Мгеладзе, одержавши повідомлення про це, негайно подзвонив своєму шефові Чарквіані — у Тбілісі; після цього розпорядився накрити на дачі святковий стіл на честь генералісимуса й подався в порт.

(Саме тоді в Грузії заарештували Рапаву, Заделаву і Барамію, висуванців Берія; почалася «мегрельська» справа; про Чарквіані також заговорили, що він якоюсь мірою теж мегрел.)

Просто з аеродрому Чарквіані приїхав на дачу; Сталін, Ворошилов і Косигін були вже там; коли всі посідали за великий стіл, Чарквіані встав:

— Я пропоную підняти келихи за найвидатнішого революціонера всіх часів і народів, соратника Леніна, геніального стратега нашого щастя, дорогого й улюбленого товариша Сталіна!

Усі зааплодували; Сталін, пильно дивлячись на Чарквіані, поморщився; потім поблажливо всміхнувся в сиві, прокурені вуса.

І тут несподівано для всіх підвівся Мгеладзе:

— Я проти…

Запала зловісна тиша, всі завмерли, знітились; боялись глянути один на одного.

— Я проти… — повторив Мгеладзе ще тихше. — За законами грузинського столу, перше слово проголошує хазяїн, а тут, у цьому домі, я — принаймні поки що — хазяїн… Тому я не підніматиму перший келих за товариша Сталіна… Він — грузин, він приїхав до себе додому…

Сталін повільно відсунув свій келих; Мгеладзе помітив це, як і всі присутні; сухумський секретар став блідий, аж синій, облизав пересохлі губи й на якусь мить затнувся…

… Чимдалі дужче Сталіна насторожувало те, що було хоч трохи пов’язано з його національністю. Відколи він закінчив у Відні свою роботу «Марксизм і національне питання», до проблеми Закавказзя Сталін серйозно не звертався, працював переважно в Петербурзі, бував серед російських робітників, ні в Тифліс, ні в Баку більш не їздив, а поїхав у край своєї молодості лише на початку двадцятих, у пору для нього трагічну, коли Ленін вимагав його відставки, а його позицію в «грузинському питанні» затаврував як великодержавну, не гідну більшовика.

Йому було непросто приїжджати на батьківщину ще й тому, що багато хто знав, як і з ким він увійшов у революцію. В усіх у пам’ятку був Красін, який координував на початку століття революційну роботу на Кавказі. Ладо Кецховелі, Пилип Махарадзе, Мдівані, Курнатовський, Кавтарадзе, Єнукідзе, Шаумян, Аллілуєв, Каменєв, Камо, Джадарідзе, Наріманов, Цхакая, Стуруа — про нього, Сталіна, тоді не згадували в газетах, не називали «вождем»; згадували, та й то не часто, в переліку імен.

У Москві ще пам’ятали процес, який розпочав Мартов у революційному трибуналі проти Сталіна, коли він шельмував його тим, що за участь в експропріаціях його, Сталіна, «соціал-демократа меншовицької орієнтації», було нібито виключено з партії. Слухати справу почали в березні вісімнадцятого року; народний комісар у справах національностей виграв процес: «безчесно звинувачувати людину, не маючи на руках бодай якихось серйозних документів; революціонер і наклепник — поняття несумісні!»

У Тбілісі не забули публікації, яку підготувала в грудні двадцять п’ятого року газета «Заря Востока»; там наводилася виписка із звіту начальника тифліської охранки про нього, Джугашвілі: «Спочатку був меншовиком, потім став більшовиком…»

У Тбілісі, Баку та Батумі архіви таїли протоколи його допитів в охранці; дехто наполягав на розпублікуванні цих документів; наполягав на цьому не тільки Троцький, а й Камо.

Лише в двадцять третьому році, коли висуванець Сталіна молодий Лаврентій Берія почав своє тріумфальне просування вгору, почалося повільне, але грунтовне коригування фактів. Все, що було неугодне новій лінії, вилучали із преси, створювалися легенди, вибудовували нову концепцію минулого. Камо викреслили з історії