Читати книгу - "Ненаписані романи"

Відповідь на це питання я дістав через два роки, навели історики та військові, підказавши, що наприкінці двадцятих років Ріхард Зорге жив у Москві, працював у виконкомі Комінтерну — помічником голови виконкому і шефа журналу «Коммунистический Интернационал».

А секретарем виконкому був Микола Іванович Бухарін.

От саме тоді, напередодні вирішальної атаки Сталіна проти Бухаріна, який до кінця точно сформулював одну зі своїх концепцій: долю світової пролетарської революції вирішить — разом з Радянським Союзом — «велике село», тобто національно-визвольний рух Азії, особливо Китаю; ситуація на Сході рано чи пізно примусить «велике місто», тобто Західну Європу й Америку, по-іншому подивитися на світ.

Саме тому Бухаріну була конче потрібна широка й точна, по-справжньому інтелігентна інформація про становище в Китаї. Мабуть, він довго вагався, роздумуючи, на якому фронті Зорге міг дати найбільшу користь (доти, звичайно, поки Зорге не запросив Берзін).

Свого часу з подання Зінов’єва Генеральний секретар, який був членом керівної «трійки» (Каменєв, Зінов’єв і Сталін), висунув гасло, у якому звинувачував соціал-демократію у сповзанні до фашизму. Бухарін стояв на іншій позиції; він наполягав на тому, що неможливо й нерозумно валити соціал-демократію в одну купу з фашизмом; усупереч Сталіну й Зінов’єву обстоював можливість спільних виступів з соціал-демократичними робітниками, з їхніми низовими організаціями, тоді як звернення до фашистських організацій, навіть у тактичних цілях, вважав за недопустимі.

(Лише усунувши Бухаріна з Політбюро, Сталін посмів сказати на XVII з’їзді: «У наш час на слабких не прийнято зважати, зважають тільки на сильних… Звичайно, ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині, але справа тут не в фашизмі, хоча б тому, що фашизм, наприклад в Італії, не заважав СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».)

Хоч Бухаріна завжди підтримували Крупська і Клара Цеткін, офіційне ставлення до соціал-демократії лишалося незмінним, зінов’євсько-сталінським: німецькі комуністи не сміли об’єднатися з соціал-демократами у боротьбі проти нацистів. А коли б вони об’єднались, то Гітлер не зібрав би більшості на виборах до рейхстагу і дальший розвиток європейської історії міг піти по зовсім іншому руслі.

Тому, напевне, Зорге послали спочатку до Китаю, а потім до Японії — в Німеччині він міг би сприяти об’єднанню комуністів з соціал-демократами, створенню єдиного фронту, але це — за міркою тих крутих років — було зрадою висунутому лозунгові, тобто Слову, а не Ділу…

… Жуков про Зорге не знав, бо він став начальником Генерального штабу вже після того, як закінчилися процеси, і всі ті, хто починав з Леніним, виявилися шпигунами й диверсантами; прийшли нові люди, в країні змінилася навіть якість державної пам’яті: зовсім мало делегатів XVII з’їзду партії дожило до XVIII, решту розстріляли як ворогів народу. Всіх друзів Зорге ошельмували й знищили.

… А чи знав Сталін про Зорге?

Мабуть, знав, бо коли у сорок четвертому році суд у Токіо закінчився смертним вироком, радянський посол запитав Москву, яких заходів треба вжити, щоб урятувати Зорге.

Москва на запит аж ніяк не реагувала.

А в Сибір прийшов наказ: «розв’язати питання» з дружиною Зорге. Саме тоді загинув той хлопчик, про якого дехто казав як про сина Зорге.

Розстріл дитини тоді було узаконено: напередодні «великого терору», десятого квітня 1935 року, на пропозицію Сталіна було проведено закон, за яким кримінальній відповідальності — аж до розстрілу — підлягали всі громадяни Радянського Союзу, починаючи з дванадцятирічного віку.

12

Так уже було заведено, що жоден фільм — поки не дерегляне його Сталін — на екрани країни не виходив.

Голова кінокомітету Большаков завжди возив у багажнику машини не тільки нову радянську картину, а й дві-три зарубіжні — викликати в Кремль могли зовсім несподівано, найчастіше пізно вночі, аж до четвертої ранку.

(Але в серпні тридцять дев’ятого року, після того як було підписано договір з Гітлером і Сталін з рейхсміністром Ріббентропом дружньо потиснули один одному руки, Большакова викликали о десятій — незвичний час. Уже потім йому пояснили, що Сталін запросив Ріббентроиа подивитися свій улюблений фільм «Волга-Волга». Проте Ріббентроп відмовився: «Я мушу написати звіт, пане Сталін». — «Волга-Волга» — одна з кращих картин світового кіно, матимете втіху». — «Дякую, пане Сталін, але фюрер чекає на моє повідомлення». І, піднісши руку в нацистському вітанні, Ріббентроп попрощався. Сталін обережно ковзнув поглядом по обличчях Молотова й Ворошилова; вони мимоволі стали свідками того, як йому, Сталіну, публічно відмовили — невблаганно й холодно; в останні роки таке в країні було неможливе; його слово стало законом для всіх… Сталін якось дивно хмикнув, узяв галіфе — наче танцюрист — двома пальцями, присів, манірно вклонившись, і, кивнувши на двері, що зачинилися за Ріббентропом, тихо сказав: «А все одно ми тебе…»

На переглядах Большаков завжди сидів за Сталіним, бо Головний часто ставив запитання, на які треба було відповідати одразу й вичерпно — приблизності Сталін не терпів. Якось, приймаючи фільм «Повість про російське полювання» з Поповим-старшим у головній ролі, зауважив: «Чому у вовків очі жовті? Це — неправда, вони в них зелені». Большаков негайно відповів: «Великий зоолог Брем, товаришу Сталін, вважає, що очі у вовків саме жовті, а не зелені… Враження, що вони зелені складається в тих, хто бачив очі вовка лише у відблиску багаття, в присмерках». — «На якій це сторінці?» Большаков назвав. Сталін кивнув задоволено й зручніше вмостився в кріслі.

Наприкінці сорокових, спеціально до Дня Повітряного Флоту — генералісимус це свято вельми шанував — закінчили фільм «Жуковський». Сталін у ті роки вирішив, що в країні має виходити не більш як дванадцять кінокартин на рік; більше — пустощі, може завадити роботі; не слід надто розважати видовищами наш народ; картини треба робити біографічні, розповідати — засобом наймасовішого мистецтва — про великих діячів російської науки та культури, боротися, таким чином, із схилянням перед загниваючим Заходом і проявами безрідного космополітизму.

Як на гріх, саме в дні свята сталінських соколів генералісимус поїхав на Кавказ. Зв’язуватися з ним телефоном було недоцільно. Місця, де він відпочивав, ніхто не знав; він часто міняв дачі, хоч найдужче під старість уподобав будинок на озері Ріца: у Крим та Сочі майже не їздив, вабило на батьківщину.

А коробки з «Жуковським» лежали у багажнику большаковської машини, і він бігав з одного начальницького кабінету в інший, просячи поради, що робити: ждати повернення товариша Сталіна до Москви чи випустити фільм до свята?

Молотов (казали, що Большаков почав своє сходження, працюючи в нього шофером)