Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес"

пиріжки? — Переважно з перцю, — відповіла кухарка. — З меля-а-си, — озвався позад неї сонний голосок. — Взяти Сонька за барки! — заверещала Королева. — Зітнути йому голову! Витурити із зали! Придушити! Защипати! Повискубувати йому вуса! Кілька хвилин у залі панував несусвітній розгардіяш — виганяли Сонька-Гризуна. А коли всі знову втихомирились, виявилося, що кухарка зникла. — Плакати не будемо! — з величезною полегкістю мовив Король. — Викличте наступного свідка! І, повернувшись до Королеви, пошепки додав: — Знаєш, золотко, наступний перехресний допит слід провести тобі. Мені вже в голові гуде! Кролик тим часом водив пальцем по списку, й Аліса не спускала з нього очей. "Цікаво, хто буде наступним свідком, — подумала вона. — Поки що доказів у них — жодних." Який же був її подив, коли Білий Кролик крикнув своїм тонким верескучим голосом: — АЛІСА! [112] Розділ дванадцятий Свідчить Аліса — Я тут! — гукнула Аліса і, геть забувши, як вона виросла за останні кілька хвилин, підхопилася так рвучко, що подолом спідниці змела з лави всіх присяжних просто на голови публіці. Бідолахи заборсалися на підлозі, наче золоті рибки з акваріума, якого вона перекинула ненароком на минулому тижні. — Ой, даруйте — зойкнула перестрашена Аліса й кинулася гарячкове їх підбирати. Їй і досі не йшов з голови випадок із золотими рибками, і чомусь здавалося, що коли присяжних негайно не позбирати й не посадовити назад, вони неодмінно повмирають. — Суд не продовжить роботи, — оголосив Король замогильним голосом, — доки всі присяжні не будуть на своїх місцях. — Усі! — повторив він з притиском і блимнув спідлоба на Алісу. Аліса глянула на лаву й побачила, що зопалу посадовила Ящура Крутихвоста догори ногами, і тепер бідолаха тільки скорботно помахував хвостиком, неспроможний перевернутися. Вона мерщій вихопила його звідти й посадовила як слід. "А втім, це йому мало допоможе, — сказала вона подумки. — Вниз головою чи вгору — користь однакова". Тільки-но присяжні трохи очуняли й повіднаходили свої таблички та пера, вони заходилися [113] завзято писати історію цього нещасливого випадку — всі, окрім Ящура, який, видно, був надто ошелешений, аби щось робити. Він тільки сидів, роззявивши рота і вп'явши очі у стелю. — Що тобі відомо по суті справи? — звернувся Король до Аліси. — Нічого, — відповіла вона. — Зовсім нічого? — напосідав Король. — Зовсім, — повторила Аліса. — Це дуже важливо! — відзначив Король для присяжних. Ті вже кинулись були писати, коли це втрутився Білий Кролик. — Неважливої Ваша величність, звісно, це мали на увазі, чи не так? — проказав він вельми шанобливо, хоч лице йому кривилося в жахливих гримасах. — Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі — квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: "Важливо-неважливо, важливо-неважливо..." — мовби пробував на вагу, котре слово краще. Дехто з присяжних записав "важливо", дехто "неважливо". Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. "Але яке це має значення", — вирішила вона про себе. Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув: — Тихо! — і зачитав: "Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю* і вищим покинути судову залу". Всі прикипіли очима до Аліси. *0дна миля дорівнює приблизно 1,6 км.[114] — Це я — заввишки в одну милю? — перепитала Аліса. — Так, — сказав Король. — А, може, і в дві, — докинула Королева. — Ну й нехай, але я не вийду, — сказала Аліса. — Тим більше, що це не правильне правило — ви його щойно вигадали. — Це найдавніший закон у записнику, — заперечив Король. — Тоді це мав би бути Закон Перший. Король зблід і поквапливо згорнув записника. — Обміркуйте вирок, — тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних. — Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене. — І що там? — спитала Королева. — Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до... до когось. — Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно. — А кому він адресований? — запитав один з присяжних. — Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав: — Та це ніякий і не лист, це — вірш. — Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний. — Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує. (Присяжні спантеличились.) [115] — Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король. (Обличчя присяжних просвітліли.) — Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису. — Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди. Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом. — Це доводить його провину! — мовила Королева. — Нічого це не доводить! — сказала Аліса. — Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш. — Читай вірша! — звелів Король. Білий Кролик надяг окуляри. — Звідки починати, ваша величносте? — запитав він. — З початку, — глибокодумно відповів Король, — і читай до кінця. А тоді — закінчуй. І Білий Кролик прочитав такого вірша: Я знаю від них, що ви в неї були Й сказали про всіх навпростець. Вважає вона, що я гідний хвали, з мене поганий плавець. Він їм передав, що я не пішов (Ми знаємо, звідки й куди): Якщо вона справу порушить ізнов, То вам не минути біди. [116] Я дав їй один, вона йому — два, А ви нам, здається, три. Та всі повернулись від нього до вас. Все ясно: крути — не крути. Коли ж доведеться мені чи їй Відповідати за те, Він вірить, що ви їх, як нас колись, воленьку віддасте. Ще доки на неї дур не найшов, ви в понятті моїм муром, який недоречно зійшов Між нами, між ними й між ним. Що їй вони любі — йому не кажіть, (Ціну треба знати словам): До вічного віку секрет бережіть, Мені лиш відомий та вам. — Це найважливіше свідчення, яке ми сьогодні чули, — потер руки Король. — Отож нехай присяжні... — Якщо хтось із них розтлумачить цей вірш, — перебила його Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що вже анітрохи не боялася перебити Короля), — я дам йому шість пенсів. Я не бачу в ньому ані крихти глузду! Присяжні занотували в табличках: "Вона не бачить у ньому ані крихти глузду", — але розтлумачити вірш не зохотився ніхто. — Якщо у вірші нема глузду, — сказав Король, — то нам і гора з пліч, бо