Читати книгу - "Що впало, те пропало"

були дві речі, що сталися протягом місяця після того, як почали надходити гроші. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червні 2010 (коли нарешті був спійманий виконавець так званої «Бойні біля Міського Центру») Том почав потроху ходити без милиць і менше вживати ліків. Другу річ пояснити було важче, але Піт знав, що вона відбулася. Тіна теж знала. Тато й мама відчули себе… нібито… благословенними, і тепер, сперечаючись, вони виглядали не стільки злими, скільки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везіння, що звалилося на них. Іноді вони припиняли сперечатися й починали говорити про інші речі. Нерідко про гроші й про те, хто б міг їх надсилати. Ці розмови нічого не давали, і це було добре.

Мене не зловлять, казав собі Піт. Мене не повинні зловити й не зловлять.

Одного разу, у серпні того ж року, тато з мамою повезли Тіну до зоопарку під назвою «Хеппідейл Фарм». Піт терпляче чекав слушного випадку, і, тільки-но вони виїхали, повернувся до струмка з двома портфелями.

Переконавшись, що навколо нікого, він викопав скриню та переклав записники з неї в портфелі. Потім знову закопав її, після чого повернувся додому зі здобиччю. У коридорі нагорі спустив драбину й затягнув портфелі на горище. Це було маленьке, низьке приміщення, холодне взимку й задушливе влітку. Родина нечасто ним користувалася, свій непотріб вони, як і раніше, тримали в гаражі. Ті деякі речі, які тут зберігалися, імовірно, залишилися від колишніх господарів будинку 23 на Сикоморовій вулиці. Брудна дитяча колиска, крива на одне колесо, торшер із тропічними птахами на абажурі, старі номери журналів «Ред бук» та «Гуд хаускіпінг», перев’язані мотузкою, стос смердючих, покритих цвіллю ковдр.

Піт склав записники в дальньому кутку й накрив їх ковдрами, але спочатку взяв перший-ліпший, сів під однією з двох лампочок, що бовталися під стелею, і розкрив. Почерк був похилий і досить дрібний, але акуратний і легкий для читання. Виправлень не було, що здалося Піту незвичайним. Хоча він дивився на першу сторінку, на ній нагорі стояв обведений в кружечок номер 482, і це змусило його подумати, що така нумерація тривала не після однієї, а після півдюжини інших записників. Півдюжини, не менше.

Розділ 27

Підсобка «Дровера» виглядала так само, як п’ять років тому; той самий застиглий пивний запах, змішаний зі смородом обори й відчутною домішкою дизельного палива зі стоянок вантажівок, які розтягнулися вздовж кордону цієї половини великої порожнечі Небраски. Стю Логан теж не змінився. Той самий білий фартух, те саме підозріло чорне волосся, і навіть та сама краватка з папугами й пальмами стягує червону шию.

— Диви, ніяк Джиммі Ґолд завітав, — сказав він і посміхнувся своєю старою неприязною усмішкою, яка говорила: нам начхати одне на одного, але давай зробимо вигляд. — Прийшов віддати боржок?

— Так, — відповів Джиммі й торкнувся задньої кишені, у якій лежав пістолет. На дотик він був маленький; штучка, здатна — при правильному використанні й сміливості — сплатити всі борги.

— Тоді заходь, — запропонував Логан. — Випий, а то ти геть запорошений.

— Так, — сказав Джиммі. — А разом із випивкою я б…

З вулиці долинув сигнал машини. Піт підскочив і почав винувато озиратися, ніби не читав тут, а займався рукоблудством. Що як вони повернулися додому через цю дуринду Еллен, яку закачало в машині? Що як вони знайдуть його тут із записниками? Весь план може провалитися.

Він запхнув записник під ковдри (фе, ну й сморід) і підповз до люка, кинувши погляд на портфелі. Зараз на них немає часу. Коли він спустився сходами, через різку зміну температури від задушливої спеки до звичайного серпневого тепла його почало лихоманити. Піт поспіхом прибрав драбину, штовхнув її нагору й зіщулився, коли старий люк, рипнувши іржавої пружиною, з ляскотом встав на місце.

Він пішов у ванну і визирнув на під’їзну доріжку.

Нікого. Хибна тривога.

Дякувати Богові!

Піт повернувся на горище й забрав портфелі. Сховав їх у коморі внизу, прийняв душ (і на цей раз не забувши після себе вимити ванну), після чого вбрався в чисте й ліг у ліжко.

«Це роман, — думав він. — Якщо там так багато сторінок, що ще це може бути? І, може, навіть не один, бо жоден роман не може займати так багато записників. Навіть Біблії не вистачило б, щоб їх вмістити».

І ще… це було цікаво. У нього виникло бажання переглянути записники та знайти початок. Щоб дізнатися, чи роман хороший. Тому що неможливо ж сказати, хороший роман чи ні з однієї сторінки.

Піт заплющив очі й почав засинати. Зазвичай він не спав удень, але ранок сьогодні був занадто насиченим, у будинку було порожньо й тихо, і він вирішив розслабитися. Чому ні? Усе було добре, принаймні зараз, і це була його заслуга. Він заслужив відпочинок.

Але це ім’я — Джиммі Ґолд…

Піт міг заприсягтися, що чув його раніше. У школі, чи що? Місіс Свідровські розповідала про якогось письменника з тих, що вони проходили? Можливо. Вона любила це робити.

«Потім пошукаю в „Гуглі“, — подумав Піт. — Це я зможу. Зможу…»

Заснув.

1978

Морріс сидів на сталевому ліжку, відчуваючи пульсуючий біль у голові й спустивши руки між стегнами в помаранчевих штанях, вдихаючи отруйне повітря, насичене запахами сечі, блювоти й дезінфікуючого засобу. Шлунок його був наче свинцева куля й розрісся від промежини до кадика. Очі пульсували в орбітах. У роті стояв такий смак, ніби туди висипали контейнер зі сміттям. Живіт болів, обличчя саднило. Судини закупорилися. Десь хрипкий і повний безвиході голос виводив: «Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у»[11].

— Стули пельку! — заволав хтось. — Ти мене сам з розуму зводиш, покидьку!

Тиша. Потім:

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

Свинець у шлунку Морріса розплавився й забулькав. Він зісковзнув із ліжка, опустився навколішки (спричинивши новий напад тупого болю в голові) і роззявив рота над сталевим унітазом. Спочатку не було нічого. Потім усередині в нього все зіщулилося, і він вивергнув щось схоже на два галони жовтої зубної пасти. На якусь мить біль у голові став настільки нестерпним, що йому здалося, ніби вона ось-ось вибухне. І тієї миті Морріс сподівався на це. Що завгодно, аби цей біль припинився.

Але він не помер, а знову почав блювати. Цього разу вийшла пінта, а не галон, але