Читати книгу - "Останній діамант міледі"

— Скоро…

— Коли — скоро?

— Ось перейдемо цю ніч…

— Ми не перейдемо її — вона занадто довга, Жанно… Я втомився…

— Ми із тобою різні жабки… — в задумі промовила Влада. — Я — та, що борсається у глечику з молоком, поки не зіб’є під собою масло.

— Знаєш, яке слово з молитви подобається мені найбільше? «Нехай буде воля Твоя»! Тільки у ній є для нас великий зміст і надія, решта — жалюгідні потуги довести, що буває якось інакше. Не буває! На жаль…

Макс схилив голову на руки. Влада знала — аби не почався напад, треба говорити. Говорити про щось інше, відволікти його невимушеною балачкою.

— Слухай-но, Максе, пам’ятаєш, ти описав ту історію, що тобі розповідав батько про діамант? Як ти вважаєш, то правда чи вигадка?

— Про який діамант?

— Ну, про той пофарбований камінець, що лежить у Жанниній скринці. Ти говорив про нього з батьком, а потім написав оповідання… Розкажи мені, що ти про це знаєш.

— A-а, ти про підвіски Марії Антуанетти! — Влада побачила, що його очі ожили. — Я не знаю, чи правда це… Але історія цікава… Це казка про маленьку Жанну у зеленій сукні…

«О Господи!» — подумала Влада.

— Розкажи мені цю казочку, добре?

— Це казочка про маленьку Жанну, — знову повторив Макс. — Тоді вона була фрейліною королеви — найвродливішою з усіх фрейлін. Їй дуже кортіло мати діамантові підвіски, адже у дитинстві вона не мала навіть пристойної сукні. І вона вирішила написати листа від імені королеви до єпископа Страсбурга кардинала де Роана із проханням замовити у ювелірів дуже коштовну прикрасу. Коли підвіски були готові, маленька Жанна втекла з ними в Англію. А довірливого кардинала заарештували й посадили до Бастилії. От і вся історія…

— І це усе?

— Маленька Жанна прожила на ці діаманти усе життя. А щоб ніхто не міг довести, що це ті самі прикраси, вона наказала одному з майстрів-ювелірів додати на кожний камінець ще одну грань — двадцять восьму. Під час слідства це і врятувало її від викриття, адже на суді ювеліри, які робили коштовність на замовлення кардинала, стверждували, що камінці мають лише двадцять сім граней. Хитра маленька Жанна…

— А наш камінець, про який розповідав батько, не може бути тим діамантом?

— Я втомився… — Макс відкинувся на кріслі. — Чого ти від мене хочеш, Жанно?

Влада зрозуміла, що більше вона від нього нічого не доб’ється. Усе, про що вона зараз почула, вона вже читала в одному з його оповідань. Про все, крім кількості граней. Але це була його сьогоднішня вигадка. Принаймні, він заспокоївся й переключився на щось інше.

— Пішли, любий, я покладу тебе спати.

Влада обережно взяла його за руку. Тепер головним було те, шоб він не збунтувався на порозі своєї келії, випив пігулки і дався зробити заштрик. Вона поцілувала його руку і тихо повела у темну печеру за стелажем. Він не пручався, покірно дав зробити їй усе потрібне. Влада тихо вийшла з кімнати, зачинила і замкнула двері, зсунула половинки стелажу. Вона вирішила нічого не говорити йому про свою майбутню відсутність — час без Жанни усе одно зупинився для нього.

Влада прибрала на столі, залишила тільки одну свічку та бокал із червоним вином. Було вже пізно, але спати не хотілося. Та вона б і не могла заснути, думки обсіли її, як зграя голодних вовків.

Ніч пахла бузком і трохи — морем. У прочинене вікно Влада бачила темне небо, яким із великою швидкістю мчали рвані хмари, у них потопав тонкий серпик молодого місяця. Він часом зблискував, як ніж, розпорював довге полотно якоїсь хмарини і знову пірнав у темряву, як підступний маленький злодій. А краї розпанаханих хмар рожевіли, ніби і справді натягувалися кров’ю.

Влада змерзла, треба було зачинити вікно, але вигляд неба, течія якого була схожа на тріпотіння розірваної кінострічки, заворожував її. І такі ж розірвані, розбурхані думки, наче хмари на небі, проносились у її голові.

Вчора, обідаючи в ресторані свого патрона, вона познайомилась із Яриком Араменком.

Саме він розповів своїй новій знайомій, що за кілька днів відбудеться «мистецький похід» на пароплаві, і навіть пообіцяв «вибити» для неї одне місце. Але це було зайве. Того ж дня «Самич» із задоволенням резервував для Влади окрему каюту. Щоправда, вона містилася на нижній палубі, але для Влади це було несуттєвим.

Ярика Араменка вона упізнала одразу, щойно він увійшов до клубу в бездоганному чорному костюмі і поглядом, у якому світилося презирство та зверхність, огледів присутніх і попрямував до шинквасу. В його вигляді було щось інквізиторськи-привабливе. Вільних місць було досить, але Влада вже напевно знала, що цей тип неодмінно сяде поруч із нею. Так і сталося.

— Не люблю їсти, коли на мене дивляться, — сказала вона йому.

— Я з вами цілком згоден, — відказав він. — Але нічого не вдієш, я зголоднів і обіцяю дивитися лише у свою тарілку.

Хоча він таки не витримав, замовив два бокали найдорожчого вина.

— Пробачте, — сказав Ярик. — Я не звик пити сам… Дозвольте пригостити?

Вони розговорилися. Чому Владі закортіло змінити ім’я, вона не знала й сама. В той день, відчувши, що наближається до своєї міфічної мети втрапити до кола відомого письменника Жана Дартова, Влада перевершила саму себе. Чоловік, що сидів навпроти, за якихось півгодини належав їй, як гаманець, як пуделко, як тонкий срібний ланцюжок. Він був удавано-холоднуватим, але запальничка, яку він час від часу підносив до її цигарки, тремтіла в руці.

«Невже він сподобався мені? — думала зараз Влада. — Можливо, й так. Сподобався, як може сподобатися початок гри…» За всі роки її існування поруч із родиною сестри, вона не зустріла жодного чоловіка, який міг би по-справжньому зацікавити її. Це, можливо, відбувалося тому, що її не приваблювала взаємність. У нелюбові до неї Макса, у його недосяжності було щось природне і водночас фатальне.

Інакше просто не могло бути, вважала Влада.

Вона почала шалено закохуватись у досить юному віці, швидше зі своєї невтолимої потреби любові у її чистому вигляді — без буденної метушні, пересудів із подругами та спітнілими від перших обіймів долонями. Вона звалювала брили свого кохання на першого-ліпшого хлопчика, який нічого не підозрював і який ще був здатний крадькома бавитися моделями літаків та автомобільчиків. Але ці брили пересувалися всередині неї і ніколи не зачіпали сторонніх. Ця