Читати книгу - "БЖД"

—Дебіл! – кричить Ікарус. – Пусти Мяу-дзедуна!

—Що? – спросоння я кліпаю очима і водночас відчуваю, як у моїй руці щось скажено пручається.

—Пусти Мяудзедуна, задушиш!

Я розтискаю пальці, й Мяудзедун ракетою ви-літа в коридор, а я сідаю на своєму матраці й від­чуваю, як пече мій покусаний писок.

—Знаєш, – каже Ікарус, – тобі слід терміно­во знайти жінку.

—На біса? – ще й досі не можу врубитись я. Справді, навіщо мені жінка, коли вона намагаєть­ся мене загризти?

—Бо одного разу ти спробуєш трахнути ме­не, – пояснює мій кумпль.

—Я що, намагався трахнути Мяудзедуна? – не йму віри.

—Та ні, – відказує Ікарус, – ти просто схопив його й ледь не вивернув тельбухами назовні. У бі­долахи так щось усередині тріснуло, що, мабуть, на першому поверсі було чутно. Ти що, охуїв? Ти хоч знаєш, скільки коштує операція кота?

—Ні, – трохи знічуюсь я, – а ти знаєш?

—Ні, – і собі знічується Ікарус, –та впевне­ний, що знайти жінку буде куди дешевше.

Тиждень тому ми з Ікарусом знайшли трубу.

—Чужого нам не треба, – сказав Ікарус, – за­кон западла – страшна штука... Коли щось знахо­диш, то неодмінно щось і втрачаєш... Про те, що втрачати нам було майже нічого, він якось не по­думав і почав був з автомата дзвонити на гоумно-мер, забитий у пам'яті...

—Ми знайшли ваш мобільник, можете його забрати, – сказав він таким тоном, наче це був не мобільник, а такса, яку вночі прив'язали до на­ших дверей... – він нам на фіг не потрібен...

—Пацан, – відповів йому вмазаний голос, – іди на хєр... і мобілу можеш прихопити...

Ми, звісна річ, нікуди не пішли, але образи­лись, тому забили на страшний закон западла й ви­рішили залишити трубу собі... Нашкребли на за­рядку й новий номер і домовилися так, що один день із трубою ходить Ікарус, а один я... Для чого ми з нею ходили, сказати важко, оскільки нам ні­хто не телефонував, навіть ті люди, яким ми встиг­ли дати свій номер, пояснивши, що по парних числах за цим номером можна буде поговорити з Ікарусом, а по непарних – зі мною, з Базом. Дзвонити ж самим нам було не по кишені.

І ось тепер вона нарешті завібрувала десь під моїм матрацом. Я насилу її знайшов і про­хрипів:

– Галооо...

—Баз, це ти? – спитав Сан Санич. -Я...

—А з голосом що?

—Я здох... – знов прохрипів я.

—Справді?

—Так-так, можете не сумніватися, здох, учо­ра в ліфті від клаустрофобії...

—Здох-здох, – замислено пробелькотів собі під носа Сан Санич, певно, вирішуючи, чи потрі­бен йому здохлий робітник, – здох, значить здох, подумаєш, з ким не буває... – вирішив він нареш­ті, – щоб за годину був на офісі, і сто баксів моїх це... обов'язково захопи...

Добре бодай те, що він не згадав про сексу­альну активність..;

Саме так, майже без втрат у боротьбі з уявним супротивником, якщо не зважати на такі дрібни­ці, як дикий головний біль, зникла білявка, порі­зана нога й подряпаний писок, і починається но­вий день.

За секунду зі своєї розкладачки, наче ошпа­рений, зривається Ікарус, що, здавалося, заснув удруге.

– А який сьогодні день? – пита він у розпачі.

Невже знову скаже, що в нього день наро­дження, ну... тобто справжній? – починаю по­боюватись я, тому число вирішую не казати.

—Понеділок.

—А година котра? Я зиркаю на мобл.

—Пів на десяту....

—8сНеІ88ЄЄЄеее'! – кричить мій кумпль, зри­вається на рівні й біжить на кухню.

—Чувак, там на підлозі... – поспішаю попе­редити я.

—Ааааваааа... – назад до кімнати Ікарус за-стрибує вже на одній нозі... – Там на підлозі скло... – сичить він, – це та білявка, я знаю, це вона... нашкодила й утекла...

—Стривай, то вона мені все-таки не насни­лася...

—Стоп, – не в'їжджає він, – тобі що, теж снилася білявка? Бо розумієш, якісь дива... Я про­кидаюся уві сні, буває таке часом, а тут, на мат­раці, не ти, а білявка... Я починаю її будити й пи­таю: «Ти хто?» А вона мені: «Оператор телефонної служби довіри...» «Довбонутися», – не вірю я. А вона: «Хочеш про це поговорити?» Тоді я знову впав на розкладачку й вирішив, що це галімий сон, в якому ліпше відключитися й спати далі... Бо якщо спочатку хочеш про це поговорити, то потім...

—Ок, – відказую я, – шкарпетка у ванній на батареї...

—До чого тут шкарпетка? – нервує він. – До чого тут шкарпетка?

Я задираю свою перешкарпеткану ліву ногу й кручу нею в Ікаруса перед носом.

– Геніально, – киває той і шкутильга дованни.

Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив не­дарма. Річ у тому, що кожного понеділка о деся­тій ранку... Одним словом, він має бути виго­леним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по понеділках і по п'ят­ницях він працює репетитором – учить німе­цької мови одну малолітку. «Хоч, бачить бог, –

каже він, – устриця навчилась би говорити німе­цькою значно швидше за мою ученицю».

їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім'я Сабріна. У неї настільки крутий папік, що до школи вона не ходить, учи­телі ходять до неї самі. І, зрозуміло, як і всі мало­літки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю...

—Ти слухаєш смеш? – спитала вона в Ікару­са на першому ж занятті.

—Ні, – відповів той, – не слухаю.

—А чого? – здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.

—Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі... – Ікарус раптом вирішує змінити тему. – Добре, забули, – каже він, – то ти скажеш, що таке артикль?

—Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?

—Ну, – знизує він плечима, – ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні ви­гляд нормальний...

—Значить так, – каже Сабріна, – смеш не голубі.

—Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль... – не звертає уваги Ікарус.

—Слухай, – уриває вона його, – ти не зрозу­мів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!

—Сабріно, репетитор ніби я... Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.

– Ну, – каже вона, – це ти