read-books.club » Сучасна проза » БЖД 📚 - Українською

Читати книгу - "БЖД"

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "БЖД" автора Олександр Леонідович Ушкалов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 53
Перейти на сторінку:
у Лондоні, ці два вар'яти просто не збираються її натягнути... Ну, добре, не два, а хоча б один. Іка­рус же, так би мовити, «не стоїть»... Звідки вона все про нас знає?» Я не знаходжу жодного іншого пояснення, окрім того, що вона така сама вар'ят-ка, як і ми, хоч і працює в телефонній службі дові­ри... мені це починає подобатись...

Урешті-решт ми під'їжджаємо до нашого тем­ного будинку. Ікарус першим відчиняє двері, ви­падає на чотири й пролазить так кілька метрів, потім (іюдиться. Я розплачуюсь із подієм.

– Бачиш, – задоволено плескає він по ву­хах свого штурмана Уголька, – скільки бабок,гуляєм...

Білявчин рюкзак доводиться повісити на одне плече, потім я намагаюся взяти її на руки, вона починає щось сонно белькотіти, проте не пручає­ться. Завалюємо в ліфт, білявка за цей короткий час знову встигає заснути, і її нога впирається Іка-русові в живіт. Він дивиться на ту ногу так, на­че йому в живіт упирається не вона, а щонаймен­ше дуло танка. Словом, дивиться трохи панічно, а потім починає йорзати, розвертається до нас спиною й втикає на панель із кнопками... На­ступної миті він набирає на ній 365 (кнопка ава­рійного виклику) 19 8ТОР. Ми, звісно ж, зупи­няємось...

—Ну і? – питаю.

—Пора спинитися, – розважливо каже Ікарус.

Мені починає здаватись, що ми їхали на цьо­му ліфті цілий день і ось тепер настав час зробити привал, аби завтра на ранок усе-таки дістатися до нашого шістнадцятого.

—Бачиш, – продовжує Ікарус... – я лиш хо­тів порахувати, скільки днів прожив, а тільки на­тиснув дорівнює... і ми спинилися... це, курва мать, знак, що треба підв'язувати...

—От сука, – лунає раптом з переговорного пристрою, – тіки не кажіть, що в цьому блядсь-кому ліфті хтось застряг, що зараз треба брати цей сраний ранець з інструментами й хєрачити когось витягати... я тут накатив трохи, ліг спа­ти, а вони, сука, дзвонять... Шо за жизнь, ну хі­ба можна так жити? Це ж иопще нах, брати пах

ранець і хєрачити, – починає повторюватися го­лос. – Шо за жизнь, ви чуєте? Ви мене чуєте? Скажіть хоч шось, ви ж там не здохли, надіюсь... чуєте, не нада там здихать! – майже панічно бла­гає він. – Шість год назад, чуєте, здох один сука в моєму ліфті... Кажуть, од калустрафобії... Шо за жизнь, шо за жизнь, ви мене чуєте? І тут білявка на мить розплющує очі.

—Так, – каже вона, – головне, не хвилюйте­ся, ми вас чуємо, добре чуємо. Ви хочете про це по­говорити? Наша служба допоможе розібратися з усіма вашими проблемами...

—Слава богу, не здохли... – полегшено зітхає переговорний пристрій після тривалої паузи.

Найдужче порожнеча й самотність відчувають­ся вранці... Ти просто прокидаєшся в коридорі квартири, яку винаймаєш... Прокидаєшся навіть не на своєму надувному морському матраці, а про­сто так, на підлозі. Хоч те, де ти прокидаєшся, в принципі, не грає жодної ролі – якби я проки­нувся на своєму морському матраці, то, певно, перше, про що б подумав, так це про те, що ось ти, чувак, прокинувся, прокинувся саме на морському матраці, а море... море, воно насправді дуже дале­ко... І лежачи тут, на своєму шістнадцятому повер­сі, на морському матраці, ти змахуєш на повного недоумка, за якого навіть Білу Дауну зі своїм мопе­дом стало б соромно.

Настрій від подібних думок різко псується, а плюс до зіпсованого настрою – нереальний го­ловний біль. Далі ти береш на руки Мяудзеду-на, що лежить поруч, скрутившись калачиком.

Той розплющує одне око, дивиться на тебе, мов­ляв, якого хріна, позіхає своїм беззубим ротом, потім кілька разів псує повітря й починає пруча­тися: пусти, пусти... Власне, саме так кожного важкого ранку від тебе, з твоїх рук, з твоїх зябрів намагається вислизнути життя... Ти встаєш, за­зираєш у порожній душ, потім плентаєшся до кімнати, де на роздовбаній розкладачці лежить Ікарус, і кладеш йому палець на шийну артерію, а потім, немов ліфтер, радієш з того, що він при­наймні не здох. Далі плентаєшся на кухню, де розбиваєш першу-ліпшу чашку. Напившись з-під крана, ти дивишся зі свого шістнадцятого поверху на ранкове місто й розумієш, що ти зов­сім нікому не потрібен... що якби ти здох учора в ліфті, то це був би головняк тільки для ліфтера, що єдина, бля, істота в цьому мегаполісі, яка мо­же тобі зараз подзвонити, – це Сан Санич, та й то, подзвонить він тільки для того, аби спита­тися, чи не пробухав ти його «чесно зароблені» відсотки... ну, може, ще нагадає, що «чувак, жод­ної сексуальної активності...», і ще багато таких «що», які зараз явно не на твою користь...

А все нормальне, якщо воно врешті-решт існує, у цій ранковій порожнечі й самотності не лишає жодних слідів, йому просто нема там місця. Усе так, немовби чиясь рука зі слідами нікотину на нігтях відкриває порожній проек­тор твоєї башки й ставить туди короткометраж­ні чорно-білі плівки, і, власне, доки ці плівки крутяться, ти живеш, ну, принаймні думаєш, щоживеш,аколи плівки закінчуються, почина-єтья ранок, порожній ранок, без моря...

Повернувшись із балкона на кухню, я на­ступаю на шматок розбитої чашки, ріжу собі ногу й, залишаючи на лінолеумі червоні сліди, суну до ванни, де намагаюсь зупинити кров. Вона, звісна річ, ні хріна не зупиняється, тому доводиться зняти з батареї шкарпетку й обмо­тати нею ногу. Перешкарпетканий, ходою бій­ця, пораненого снайпером уявного супротив­ника, про якого нічого не знав навіть директор моєї третьої школи, я плентаюсь до кімнати, де падаю на свій морський матрац... Укотре за­синаючи, я намотую на палець кілька довгих білявих волосин...

Мені знову самотньо на вулицях цього міста.

– Хочеш про це поговорити? – лунає голос із-за спини.

Я озираюся й бачу ту саму надокучливу бі­лявку. Вона для чогось кидається мені на шию, а я ловлю себе на тому, що, коли тобі на шию кидається білявка, це, в принципі, не так уже й погано. А всі на нас дивляться, дивляться так, наче ми прямо тут, ось зараз почнемо траха-тися... І вже дістають мобіли, аби видзвонити своїх найкращих друзів і запросити їх, щоб во­ни скоріше підтягувалися... Дивляться... Всі-всі... Сотні очей, не вистачає хіба що Біла Дау-на, який би відразу почав проповідувати... Йо­го б, на мою думку, народ вирубив, розхріна-чив би його червоний мопед, змайструвавши з решток надгробок, а потім би знову дивився на нас, бо ми... ми, тіпа, не здохли... від клауст­рофобії... і не хочемо про це говорити...

Аби сховатися від усіх них, я занурююсь лицем у волосся

1 ... 18 19 20 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «БЖД», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "БЖД"