Читати книгу - "140 децибелів тиші"

Хлопець ствердно кивнув.

— Але ж це нонсенс! Ви щойно грали на фортепіано, і то як грали! До того ж не якийсь там «собачий вальс»! Насміхаєтеся з мене?

Сергій стривожено замахав руками і почав показувати, ніби пише на папері.

— Хочете щось написати? Щось розповісти мені?

Сергій знову кивнув і молитовно склав руки перед грудьми.

— Річ у тім, що я лише вивів собаку погуляти і не маю з собою ані ручки, ні блокнота. Але я живу он у тому будинку. Якщо ваша ласка, можемо піднятися до мене, там є письмове приладдя. Ви мені усе поясните, а заодно поп’єте чаю з тістечками. Бо маю таку підозру, що ви ще не снідали. Я правий? Ну то ходімо швидше. Я вже заінтригований.

У дитинстві батьки наказували Сергієві, щоб він ніколи нікуди не йшов з незнайомими чоловіками, як би лагідно вони його не припрошували і що би не обіцяли. Але зараз йому не було чого втрачати: голодний і нещасний — що з нього такого візьмеш, кого йому боятися після кількамісячного спілкування з Санькою-Глухарем?

Сергій подався за незнайомцем у під’їзд і піднявся сходами на другий поверх. Лише такса не хотіла йти і пручалася, невдоволена, що їй не дали поганятися за голубами.

Господар квартири відрекомендувався. Його звали Вадим Андрійович, а песика — Альфа. Вадим Андрійович викладав в університеті, був професором права. Сергій уперше в житті потрапив до такого помешкання. Високі стелі, картини на стінах, старовинний різьблений сервант, а посеред вітальні — великий обідній стіл з темного дерева і дванадцять крісел з масивними спинками.

Перш ніж вислухати Сергія, Вадим Андрійович поставив на газ чайник, а малого провів до ванни. Після ночі на продуктовому ринку одежа хлопця пахла, м’яко кажучи, не найкраще. Чоловік звелів Сергієві закинути весь одяг у пральну машину, подав йому з шафи білий банний халат і показав, як набирати у ванну воду. А сам подався у вітальню і схопив слухавку домашнього телефону, набрав номер.

Коли абонент на іншому кінці лінії нарешті відповів, Вадим Андрійович радісно вигукнув:

— Толю, привіт! Тут така справа... Потрібна твоя допомога, негайно! У мене зараз один хлопчина сидить, я сам не впораюся. Забіжи до мене на годинку! Дякую.

Незабаром у квартирі задзвонив домофон. Вадим Андрійович натиснув кнопку замка вхідних дверей.

— Слухай, Вадиме, скажи толком, що сталося? Чому такий поспіх? — запитав гість, тільки-но переступивши поріг.

— Проходь на кухню, зараз усе поясню.

Сергій довго відмокав і хлюпався у ванній. Востаннє він нормально мився ще в інтернаті. Уже й забув, що таке справжній шампунь. У підвалі в Саньки-Глухара милися і прали звичайним господарським милом. Ніжачись у воді, Сергій спостерігав, як у барабані пральної машинки перевертається його одяг і думав: «Я ціле літо відходив в одних джинсах і футболці. Увечері поправ — вранці одягнув. А що би було далі, коли осінь настане? Звідки хлопці беруть одяг? Щось не віриться, що Глухар їм купує светри і куртки. Напевне, теж змушені красти.

Боже, як добре, що я втік від нього. Хоч і без грошей... Але ж Ромчика шкода. А що, як Санька здумає на ньому відігратися замість мене?..»

Сергієві аж похололо на серці, коли подумав, що може чекати на бідолашного Ромчика... Аж ось двері до ванної кімнати прочинилися, Вадим Андрійович зазирнув досередини і помахав рукою, щоб привернути до себе увагу. Коли хлопець нарешті помітив його, промовив:

— Час до столу. На нас чекає іще один гість. Сподіваюся, він відчутно полегшить наше спілкування.

Чоловік зник за дверима, Сергій виліз із ванни й почав похапцем витиратися новеньким махровим рушником.

Підкотивши задовгі рукави та підібгавши поли халата, малий увійшов до кухні.

— А от і наш водолаз! Давайте знайомитися. Це Сергій, мій гість. А це — мій колишній студент, а тепер адвокат, Анатолій. Він теж має проблеми зі слухом. Проте чудово спілкується як звичайною мовою, так і жестами. Тож обійдемося без записок. Толя буде перекладачем. А тепер, юначе, розкажіть нам, будь ласка, про себе. І не забувайте про чай із тістечками, поки не вистиг.

Сергій був дуже голодний, але йому здалося, що буде неввічливо примушувати поважних людей чекати, поки він їсть. Тому він одразу взявся розповідати...

Вадим Андрійович задумливо ходив навколо стола і гриз дужку окулярів, що свідчило про його максимальну зосередженість. Дослухавши Сергієву розповідь, професор провів його у вітальню і запитав:

— Спати не хочеш? Тоді вмикай телевізор, а ми з Анатолієм Олексійовичем помізкуємо, як допомогти вам з Яринкою, добре?

Сергій кивнув. Вадим Андрійович повернувся у кухню.

— Цікава історія, — промовив він, прикриваючи за собою двері. — Неординарна. У моїй практиці такого випадку ще не траплялося.

— А мене вона не особливо здивувала, професоре. Серед львівських адвокатів лише я досконало володію жестовою мовою, тому до всіх справ, пов’язаних із глухонімими, залучають мене. І повірте, таких історій, як із цим хлопчаком, немало. Мені теж у спеціалізованому інтернаті довелося рости. Так от, з мого випуску тільки я отримав вищу освіту і став юристом. Решта або торгують на базарі, або різноробочими на будовах працюють. А троє вже померло. В одного нирки відмовили, в іншого печінка розклалася, третій замерз узимку на морозі біля ставка в парку. Але реальна причина смерті у всіх одна — алкоголь. Хоча, пам’ятаю, у школі вони цілком нормально вчилися і поводилися... Але ж нашій державі і здорових дітей нема куди приткнути. А з неповносправними геть біда. Кидають їм, мов подачку, ту пенсію нещасну — і живи собі як знаєш. Та ж ці люди не хочуть просто лежати і животи чухати! їм хочеться жити, творити, бути потрібними комусь ще, крім самих себе. Розумієте?

— Спокійно, Толю, спокійно. Не хвилюйся так, я ж не заперечую. Кажу тільки, що в моїй практиці такого ще не було.

— Та бо ви рафінований інтелігент, пане професоре. Часто в театри ходите, у музеї, на виставки. А скажіть, чи бачили хоча б в одному з тих закладів пандус — заїзд для інвалідних візочків? Можете навіть не напружувати пам’ять, не бачили. Бо вони хіба біля аптек трапляються. І то такі, що позабиватися на них можна. А передач чи фільмів із субтитрами для глухих на ТБ багато? Отож бо. Вони ж навіть у церкві почуваються чужими, бо не чують молебню, а щоб посповідатися, пишуть записки священику. Той їх читає і