Читати книгу - "140 децибелів тиші"

Сам хлопець не любив згадувати про підвал Саньки-Глухаря. І на всі прохання розповісти щось цікавеньке обходився короткими фразами-жестами. Може, саме тому хлопці й додумували собі найцікавіші деталі...

Сергія зараз набагато більше цікавило інше. У першу неділю жовтня в школі мав відбутися концерт до Дня вчителя. Вони з Яринкою збиралися показати танець, з яким так і не встигли виступили на останньому дзвонику. Але часу на підготовку було обмаль, бо і Яринка, і Сергій тільки нещодавно повернулися до навчання: діти два тижні були в Києві — в інституті отоларингології при академії наук, де проходили спеціальну діагностику. Слух у Сергія відновився практично повністю, а от говорити він так і не почав. Проте столичний лікар обнадіяв його на прощання: — Не переживай, хлопче. Якщо твій мозок зумів відновити функцію слуху, то з часом повернеться й мова!

Але Сергій не дуже й переймався. Він був щасливий, що заговорила Яринка! Після обстеження фахівці пообіцяли, що виготовлять для неї спеціальний слуховий апарат, який підсилюватиме звук і перетворюватиме його в частоти, які мозок дівчинки може сприймати. Яринка змінилася. Ожила. Вона вже не нагадувала залякане звірятко, потроху починала спілкувалася з однолітками і заводити подружок. Але щодня, як тільки випадала вільна хвилина, бігла до Сергія, і вони разом ішли до актового залу — слухати музику й танцювати...

Епілог

З нагоди Дня вчителя учні прикрасили актовий зал кольоровими кульками і оберемками квітів. Вихователі здогадувалися, що старшокласники уночі таємно позрізали їх на клумбах біля довколишніх приватних будинків, але вирішили не псувати свято.

Усі глядачі були «своїми» — батьки вихованців та працівники школи-інтернату. Не було лише завуча Миколи Павловича. Він досі лежав у лікарні і дуже шкодував, що пропустить таку важливу подію.

Учасники концерту хвилювалися. А найбільше — Сергій. Через шпаринку в завісі він помітив, що в першому ряду поряд з директором сидять його львівські знайомі — професор університету Вадим Андрійович і адвокат Анатолій Олексійович. Вони приїхали на запрошення Василя Степановича. Навіть невгамовна такса Альфа сиділа біля ніг свого господаря і на диво спокійно чекала початку концерту.

Гості приїхали ще зранку. Сидячи в кабінеті директора за чашкою кави, Вадим Андрійович повідомив про арешт Санька-Глухаря.

— Уявіть собі, — захоплено розповідав професор, — його схопили під час передачі чергового хабара тому міліціянту Кокудаку! Прапорщика давно вже підозрювали в покриванні вокзальних злодіїв. Нарешті і самого Кокудака, і Саньку-Глухаря вдалося схопити на гарячому!

— Треба визнати, — додав адвокат, — що якби не Сергій та його історія, то ще невідомо, чи діяла б прокуратура так оперативно. Коли правоохоронці завітали в той сумнозвісний підвал, то виявили, що більшість із тамтешніх бідолах глухі. Тоді на допомогу викликали мене. Так от, спілкуюся я з одним із затриманих, і підсідає до мене хлопець. Без обох рук. Називається Романом і запитує, чи знаю я щось про долю глухонімого хлопця Сергія, який теж певний час жив у підвалі, але після конфлікту з ватажком зник. Роман хвилювався, що бандит розправився з непокірним. Коли я зрозумів, що малий говорить про нашого Сергія, то усе розповів йому. Хлопчина аж підскакував від радості!

— І що... що далі буде з тими всіма дітьми? — перебив адвоката Василь Степанович.

Анатолій лише похитав головою і скрушно відповів:

— Та... насправді — нічого хорошого. Розподілять по інтернатах для неповносправних. З часом хтось не витримає, знову втече й пристане до іншої банди. Або створить власну, послуговуючись досвідом, здобутим у Глухаря. А тих, хто залишиться в інтернаті, через кілька років примусово виставлять за двері, залишивши наодинці з байдужим світом. Ну та про це вам, у принципі, теж добре відомо. Одному із сотні пощастить, якщо вдасться поступити вчитися на зубного техніка чи й навіть педагога. Хтось стане хорошим муляром-штукатуром, столяром чи монтажником і непогано зароблятиме на ремонтах квартир. Когось за державною квотою візьмуть на якусь некваліфіковану роботу. А всі інші знову підуть жебрати і спиватися під парканом від розпачу і безнадії...

— Е-е-ех, важко жити, годі вмерти, — зітхнув директор інтернату, запалюючи чергову цигарку. — Ну, досить про сумне. Допивайте каву, шановні гості, йдемо до актового залу. Негоже примушувати наших юних артистів чекати. Увесь світ ми з вами все одно не змінимо і не врятуємо.

— Маєте рацію, — кивнув професор. — Але якщо кожен із нас роззирнеться навколо і допоможе хоча б одній дитині, яка потребує підтримки, то і це вже геть не мало. Рятуючи одну дитину, ти рятуєш цілий всесвіт!

— Ви невиправний ідеаліст, Вадиме Андрійовичу, — усміхнувся адвокат, підводячись з крісла...

Яринка вперше в житті виходила на сцену, та ще й перед такою кількістю людей. Але страху не було — біля фортепіано на неї чекав Сергій. Юний піаніст сів за інструмент, поклав руки на клавіші, і музика затремтіла в повітрі, щемка і щира. Коли він крадькома глянув на Яринку, її очі світилися від щастя, точно так, як на старій фотографії, точно так, як хотів Сергій...