Читати книгу - "140 децибелів тиші"

Він сіпнувся, намагаючись затулитися від залізного страховидла, і... впав на землю.

«Знову цей сон! Невже він ніколи не покине мене?!» — подумав, потираючи забите коліно. Хлопець підвівся й роззирнувся. Він стояв посеред зачинених яток на продуктовому ринку. У голові паморочилося, у роті був присмак якоїсь гидоти, але пам’ять потрохи повертала його до подій напередодні...

...Сергій намагався втекти якнайдалі від остогидлого йому підвалу і бандита на прізвисько Санька-Глухар. З останніх сил добіг до великого театру в середмісті. На площі перед ним було людно. «Сьогодні ж вихідний! — осяяло Сергія. — Це добре. Якщо Глухар і прийде сюди, у натовпі він мене не помітить». Хлопець подивився на фонтан посеред площі і відчув, що страшенно хоче пити й їсти. Навколо світилися вивіски кав’ярень, піцерій та барів, запрошуючи на смачну вечерю. Але Сергій тільки ковтав слину. Грошей не було. Якоїсь миті він уже хотів було підійти до чоловіка, у якого із задньої кишені джинсів визирав кінчик гаманця. «А гаманець тугенький, там, напевне, не одна сотня, — розмірковував, ледве стримуючись від спокуси. — А якщо там аж тисяча, я зможу і до Яринки добратися, і в Одесу з нею поїхати... Удень ми б купалися в морі, а вечорами виступали на концертному майданчику перед людьми: я грав би на фортепіано, а вона танцювала б. Нам би платили. Так ми й жили б собі удвох...»

Сергієві мрії обірвав малюк, що катався навколо фонтану на машинці з електродвигуном. Він втаранився у Сергія. До нього одразу ж підбіг батько і почав кричати, але чомусь не на свого сина, а на Сергія:

— Е, пацан! Ти глухий, чи що?! Не чуєш, що тобі сигналять? Не бачиш, що тут діти катаються?! Ану вали звідси, не заважай!

Сергій навіть не намагався зрозуміти, про що кричав батько малюка. Хлопець очима шукав у натовпі чоловіка з гаманцем у задній кишені джинсів, але той щез. Сергій подумав, що так воно, напевне, і краще. Сумовито подивився на двері піцерії, ковтнув води з фонтану і подався геть. Обійшов театр і побрів уздовж довгого паркана. Потім переліз через загорожу і опинився на території продуктового ринку. Той уже був зачинений, але на прилавках і на землі валялися рештки різних продуктів. Сергій почав жадібно хапати їх і їсти, не переймаючись чистотою, аби лише втамувати голод.

Раптом хтось ухопив хлопця за руку. Він із жахом подумав, що це Глухар так швидко вистежив його, і мало не знепритомнів з переляку. Але, на щастя, то був лише місцевий п’яничка, який теж щовечора приходив на ринок, щоб поживитися. Він дістав із кишені пляшку мутної рідини.

— Д-д-давай в-вип’емо, — промимрив невиразно.

Сергій захитав головою, але п’яничка продовжував умовляти, заїкаючись:

— Ну ти шо, не хочеш випити зі мною? Я с-с-ставлю! С-с-сьодні таке с-свято, а ти не хочеш в-випити? Ну давай, на х-халяву!

Хлопець ще ніколи не вживав спиртного, а тим більше смердючої самогонки, від якої аж дух спирало. Але цього разу, втішений, що не потрапив до рук Саньки-Глухаря, він погодився зробити ковточок.

Біля відкритого майданчика літньої кав’ярні п’яничка підібрав дві склянки і наповнив їх. Одну подав Сергієві. Хлопець затулив носа, щоб не чути неприємного запаху, і випив залпом. Закусити вже не було чим. Сергій поморщився від огиди, а за хвилину йому взагалі стало зле. У голові паморочилося, нудило... П’яничка щось белькотів собі під ніс, пропонував Сергієві випити ще, але хлопець, важко підвівшись і спотикаючись, рушив углиб ринку в пошуках туалету Не знайшовши його ніде, виблював просто посеред дороги, тоді влігся на дерев’яний стіл, що стояв біля зачиненої ятки і заснув.

Очунявши, Сергій роззирнувся навколо в пошуках їжі. Але, крім гнилих помідорів та огризків яблук, нічого не побачив. Вибрався з ринку і знову пішов до фонтана перед оперним театром. Після вчорашнього його «палило» — страшенно хотілося пити.

Щойно Сергій зробив кілька ковтків, його знову знудило. Він заліз у фонтан і почав лити воду собі на голову. Трохи попустило...

Було ще досить рано, порожніми вулицями Львова ходили тільки двірники й бродячі собаки. Сергій теж як ніколи сильно почувався покинутим і нікому не потрібним бродяжкою. Розплакався і поплівся за одним із псів. Той вивів хлопця до катедри на розі площі Ринок.

Сергій услід за собакою пройшов повз катедру і завмер від несподіванки. Просто посеред площі стояло... фортепіано. Сергій не вірив своїм очам! «Напевне, я досі ще не відійшов від тої самогонки і в мене глюки», — подумав він. Та все ж наблизився до фортепіано і обережно простягнув до нього руку. Інструмент був старий і занедбаний, лак у багатьох місцях потріскався. Хлопець замружив очі і ніжно провів пальцями по деці, відчуваючи кожен горбик і шпарку. Перед фортепіано стояв розхитаний дерев’яний стілець. Сергій сів на нього і відкрив кришку. Якийсь час не наважувався торкнутися клавіш, боявся, що як тільки торкнеться, марево одразу ж зникне... Але ні!..

Сергій почав грати мелодію, під яку танцювала Яринка. Йому не вірилося, що це було лише три місяці тому. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Не чуючи звуку, Сергій грав усе голосніше й голосніше, аж поки його не зупинив чийсь дотик. Цього разу хлопець не злякався. Мабуть, через те, що дотик був легким. Сергій облишив клавіші, повернувся. Позаду стояв високий худорлявий чоловік у спортивному костюмі. Лисуватий. На повідку він тримав маленьку кумедну таксу, яка вперто намагалася вирватися і кинутися на голубів, що воркотіли неподалік.

Чоловік укотре смикнув за повідець, заспокоюючи собаку, і звернувся до Сергія:

— Юначе, ви чудово виконуєте Гріга. Я вражений вашою майстерністю. Але зараз лише пів на сьому. Люди ще сплять.

Мова в нього була чітка й виразна. Сергій зрозумів його і знітився.

— Ну-ну, не хвилюйтеся, — заспокоїв його чоловік. — Зрештою, це фортепіано для того тут і виставили, щоб будь-хто міг підійти і пограти, порадувати себе й оточуючих. Та й, щиро кажучи, хороша музика під вікнами — це краще, ніж горлання п’яної компанії. До речі, дозвольте поцікавитися, що ви робите тут у такий ранній час?

Сергій показав на свої вуха і рот, відтак похитав головою, пояснюючи, що глухонімий.

— Не зрозумів вас, юначе. Витлумачте мені, будь ласка, що ви намагаєтеся показати?

Сергій знову повторив жест.

— Хочете сказати, що нічого не чуєте і не