Читати книгу - "Лялька"

— Поговори зі своєю дружиною, Вульфе! Зараз же! — проревів Сіммонс.

— Колишньою, — виправив Вульф, коли всі троє шалено набирали номери на своїх телефонах.

— Так, мені потрібен номер відділу новин на…

— Два загони на Бішопсґейт 110…

— Абонент знаходиться поза зоною досяжності…

На задньому фоні тривав репортаж Андреа.

— … упевнені, що голова належить Наґібу Халіду: «Палію». До цього часу невідомо, як Халід, котрий відбував…

— Я спробую набрати охорону будівлі, — сказав Вульф, залишивши Андреа голосове повідомлення з трьох слів: «Зараз же передзвони!».

— … очевидно розчленили перед тим, як ізшити разом у формі одного завершеного тіла, — сказала Андреа, а на екрані, одна за одною, з’являлися жахливі фотографії, — яке поліція назвала «Лялькою».

— Нам кінець — відрізав Сіммонс, який і досі був на зв’язку з контрольною кімнатою.

Усі вони завмерли, прислухаючись, коли Андреа продовжила:

— …п’ять наступних імен і точні дати їхніх смертей. Усі вони стануть відомі вже за п’ять хвилин. З вами Андреа Гол. Не перемикайтеся.

— Вона ж не зробить цього? — недовірливо запитав Сіммонс у Вульфа, тримаючи руку на приймачі.

Коли Вульф не відповів, усі вони продовжили свої напружені розмови.

***

Через п’ять хвилин Вульф, Сіммонс і Бакстер спостерігали за тим, як у студії поступово яскравішало освітлення і здавалося, що Андреа провела цей час, сидячи в темряві. Позаду, навколо телевізора, який хтось приніс із конференц-зали, стовпилися їхні колеги.

Вони запізнилися.

Не дивно, що Андреа не відповіла на повідомлення Вульфа. Охорона в будівлі забарикадувала відділ новин, а поліціянти, яких Сіммонс туди відправив, ще навіть не встигли туди дістатися. Сіммонс зв’язався з головним редактором. Ім’я Елайджі було відоме йому надто добре. Він проінформував нестерпного чоловіка, що той зриває розслідування вбивства, за що може опинитися за ґратами. Коли це не подіяло, Сіммонс спробував звернутися до його людяності, визнавши, що вони ще не повідомили людям зі списку про загрозу їхньому життю.

— У такому разі ми зробимо це за вас, — відповів Елайджа. — І не говоріть, що ми нічим не допомагаємо.

Він відмовився дозволити поговорити з Андреа й відразу поклав слухавку. Усе, що вони могли тепер зробити, це просто дивитися, як і решта світу. Сіммонс наповнив три нових склянки віскі. Бакстер сиділа на столі й невпевнено фиркнула на свою. Вона саме хотіла попросити дозволу поглянути на список, адже він усе одно за кілька хвилин став би надбанням загалу, коли знову почалася програма.

Андреа пропустила свою першу репліку, і Вульф зрозумів, що вона була стурбована й вагалася, думаючи про щось інше. Він знав, що під мінімалістичним столом у неї тремтять коліна, як це зажди бувало, коли вона нервувалася. Андреа глянула в камеру, шукаючи мільйони невидимих очей, які дивилися на неї, і Вульф відчув, що вона дивилася на нього, шукаючи способу вибратися з пастки, в яку сама себе ж і загнала.

— Андреа, ми в ефірі, — роздратовано просичав голос у вусі. — Андреа!

— Доброго вечора. Мене звати Андреа Гол. Із поверненням…

Більше п’яти хвилин вона витратила на те, щоб коротко повторити історію і знову показати відразливі фотографії незліченній кількості тих глядачів, які щойно приєдналися до перегляду програми. Пояснюючи, що разом із фотографіями було вкладено ще й список, вона почала збиватися, а коли настав час зачитати шість смертних вироків, її руки помітно тремтіли:

— Мер міста Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня,

Віджай Рана — середа, 2 липня,

Джаред Ендрю Ґарланд — субота, 5 липня,

Ендрю Артур Форд — середа, 9 липня,

Ешлі Даніела Локлен — субота, 12 липня.

А в понеділок 14 липня…

Андреа замовкла не задля драматичного ефекту (вона поспішала зачитати список без жодної акторської майстерності, лише відчайдушно прагнула покінчити з цим), а тому що мусила витерти чорну від туші сльозу з очей. Вона прочистила горло й переклала папери перед собою, непереконливо вдаючи, що це текст чи загублений аркуш стали причиною її заминки. Раптом вона закрила обличчя руками, її плечі здригнулися так, немовби на неї звалився весь тягар її вчинку.

— Андреа? Андреа? — зашепотів хтось позаду камери.

Андреа знову підняла погляд на свою ошелешену публіку — це її мить слави, а на обличчі та рукавах неприпустимі розмазані чорні сліди.

— Усе гаразд.

Пауза.

— А в понеділок, 14 липня, офіцер міської поліції Лондона і головний слідчий у справі «Ляльки»… детектив Натан Вульф.

Розділ 8

Понеділок, 30 червня, 2014 [9.35]

— Погано.

— Погано?

— А ще сумно.

— Сумно?

Доктор Престон-Гол важко зітхнула й відклала записник на старовинний кавовий столик біля свого крісла.

— Ти бачив, як чоловік, якого ти мав захищати, помер на твоїх очах, а потім репортерка всерйоз заявила про те, що вбивця планує вбити тебе всього лише за два тижні, і все, що ти можеш сказати мені, — це, що тобі «погано» і «сумно»?

— Розлючений? — спробував Вульф, вважаючи, що в нього все добре.

Здавалося, доктора це зацікавило. Вона знову взяла свій записник й підсунула його ближче.

— То чи відчуваєш ти гнів?

Якусь мить Вульф обмірковував запитання.

— Та ні, не схоже.

Доктор опустила записника. Він зісковзнув із мініатюрного столика на підлогу.

Очевидно, вона розізлилася.

Відтоді, як його поновили, уранці щопонеділка Вульф їздив до обштукатуреного таунхаусу на Квін Анназ Ґейт. Доктор Престон-Гол була консультантом міської поліції Лондона з психіатрії. Її непомітний офіс, рекламою якому слугувала лише скромна латунна табличка з ім’ям біля вхідних дверей, розташовувався на тихій вулиці всього у трьох хвилинах ходьби від Нового Скотленд-Ярда.

Присутність доктора лише прикрашала витончене приміщення. Зараз їй було трохи за шістдесят, і з роками вона ставала все елегантнішою, убрана у стриманий одяг і піднявши сиве волосся у ретельно продуману зачіску. Від неї віяло владою: образ директорки школи, який так міцно вкорінювався у свідомість дітей у надто ранньому віці, ніколи не вдасться позбутися в дорослому житті.

— Скажи мені, сни повернулися? — запитала вона. — Оті про лікарню.

— Це ви кажете лікарня, а я кажу — божевільня.

Доктор зітхнула.

— Лише, коли я сплю, — сказав Вульф.

— Тобто?

— Не тоді, коли я можу цьому зарадити. І насправді, я б не називав це