Читати книгу - "Хто проти суперкрутих"

БЕМЦ!

Ми аж підскочили на ґанку.

— Shit, це Арнульф! — Нільс схопив мене за руку. — Не ворушися!

Я заледеніла.

— Де він? — прошепотіла ледь чутно.

— На веранді. Мабуть, утік.

— Але ж вона завжди водить його на повідці!

— Ніби це допоможе, коли він зачує здобич. Єдина рада — не рухатися сім секунд і не дивитися йому в очі. Тоді він подумає, що ми вже мертві й піде полювати на нову жертву.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я ще не бачу злющого кота пані Гоконсен, але вже чую його. Він стоїть на веранді й знавісніло шипить за кілька метрів від нас.

П’ять секунд.

Шість секунд.

— Ок, I`m in!

Ми з Нільсом здригнулися, обоє. Ми так налякалися Арнульфа, що цілком забули про Бріттані.

— Я допоможу вам підтримувати ритм, — сказала вона. — Але Фелікс повинен почати підбивати до мене клинці після того, як побачить mе on stage. Якщо виявиться, що ви мені брехали, матимете deep shit! Я не жартую!

Я чула, як Нільсові перехопило горло.

Але, може, від страху перед Арнульфом. Кіт щойно зміряв нас поглядом. Доки Бріттані говорила, він безгучно зіслизнув з веранди й вистрибнув на дах собачої буди біля самих сходів, де ми стояли. Тепер уже і я його бачила. Світло-блакитний огризок повідця звисав з ошийника. Один стрибок — і він увіп’ється у когось з нас зубами.

— Може, врятуємося, якщо тихо стоятимемо, — прошепотів Нільс. — Принаймні варто спробувати.

Одна секунда.

Дві секун…

— Ой-ой! Це маленький киць-киць гуляє надворі?

Ми з Нільсом удруге ледь не підскочили.

А коли підвели очі, злякалися ще більше.

Бо просто перед нами стояла Бріттані з Арнульфом на руках. Він не лише перестав шипіти, а притулився до неї і муркотів, ніби ласкаве кошеня!

— Бріттані! — скрикнув Нільс. — Це ж Арнульф!

— Who?

— Отой киць-киць, якого ти пестиш, найстрашніший забіяка на всю околицю! Торік він зжер щонайменше половину горобчиків на нашій годівниці, а влітку загриз кролика Майї з 2-Б. Вона аж за кілька днів знайшла кроликову голову… у квітнику пані Гоконсен!

— Кицю-киць, — сюсюкала Бріттані. — Ти ж не хотів нічого такого зробити? Чи хотів? Ні, не хотів…

Вона притулилася щокою до цупкого чорного хутра Арнульфа.

Нільс позадкував.

— То що робимо? — запитала Бріттані. — Репетируємо or what? Але я не маю тамтама, доведеться позичати.

— Тамбурина, — виправила я.

— Whatever, — відповіла Бріттані.

— Можеш позичити в моєї тітки Муни, — сказала я. — Наступна репетиція завтра о шостій вечора в мене вдома.

— Ми вже маємо назву? — запитала Бріттані. — Мати назву — екстремально важливо!

О, раптом вже стало «ми»!

— Ні, ще ні. Але ми… — почала я.

— Good! — урвала мене Бріттані. — Я, власне, маю кілька пропозицій. Але розкажу про них завтра. See you later, suckers!

Вона поставила Арнульфа на землю, просто під ноги нам з Нільсом, і зникла за дверима помешкання.

— Shit, — прошепотів Нільс. — Спробуємо ще раз.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я відчула, як твердий маленький ніс тицьнув у мою штанину. Я прикинулася дуже-дуже мертвою.

Чотири секунди.

Ще три секунди, і Арнульф піде собі нишпорити деінде.

Шість секунд.

Сім секунд…

— То ось де ти, Арнульфе!

Я здригнулася.

Від сходів почулося злісне шипіння. Але я ще не відчула гострих зубів на своїй литці. І голос видався знайомим.

Я перевела погляд на дорогу й щосили примружилася.

Ну ясно. На дорозі стояла пані Гоконсен і привітно махала нам. Вона підняла вгору обидві руки, на одній баламкалася торбинка. Здавалося, ніби вона трясе тамбурином.

— Він втік від мене й завернув сюди! — гукнула вона. — Вирвався від мами, малий негіднику! Арнульфе! Іди сюди негайно, бо інакше залишишся без вечері!

Я глянула вниз, на сходи.

Арнульф сидів, притиснувши вуха до голови й вигнувши спину, готовий до нападу. Але він наче забув про мене й Нільса, грізно дивився не на нас, а на дорогу, де пані Гоконсен розмахувала над головою повідцем, немов ласо.

— Нільсе, — прошепотіла я, — здається, ми врятовані!

Нільс блимнув очима.

Він не встиг помітити ошкір Арнульфа, бо вже за секунду кіт зник із поля зору.

Останнє, що я побачила, — довгий чорний хвіст, який сховався під верандою Бріттані.

Скрипка

Лише вранці, коли я виїжджала з дому, до мене все дійшло сповна.

Я стоятиму на сцені й співатиму.

У шкільній спортзалі.

Перед учнями, учителями й батьками п'ятих-сьомих класів.

Уже за тиждень з хвостиком.

Я!

Мені стало так млосно, що довелося злізти з велосипеда біля бензозаправки й решту дороги до школи вести велосипед за кермо. Навіть шолома не знімала на той випадок, якби раптом зомліла й гепнула на асфальт.

Де була моя голова?

Чому я дозволила тітці Муні підбити себе на таку авантюру?!

Тея, Роня і Ширін ніколи в світі не подарують мені цього. Fucking loser! — вигукуватимуть вони, коли я вийду на сцену. Зависокої думки про себе, ти, бридка бліда поганко!!! А потім хихотітимуть і шепотітимуться, доки я оніміло стоятиму з перехопленим судомою горлом. І наступного дня — теж. І весь наступний тиждень. І наступний за ним. Казатимуть, що ще ніколи не чули такого жахливого співу!

Я вже все вирішила, поки ставила в стояк велосипед і чекала на Нільса. Розчарування тітки Муни й Нільса тут не зарадить. Я не могла допустити ще однієї концертної катастрофи.

Треба відміняти «Операцію „Тако“».

— Привіт!

Я підвела голову. До мене наближалася якась сіра пляма, збоку від неї щось стирчало.

Очі мені забігали ще гірше, ніж звичайно. Я завжди дуже нервую, вітаючись з кимось далі, ніж за п’ять метрів від себе. Через поганий зір ніколи не знаю, до мене звертаються чи до когось іншого. Здебільшого вітання стосується не мене, бо мало хто в школі каже мені «привіт!» Але тієї миті навколо нікого не було, тож я припустила, що вітались таки зі мною.

Біда лиш у тім, що я не знала, хто це.

Я впізнаю голоси однокласників і своїх вчителів, а ще Яна Еріка зі шкільної бібліотеки. І Маґнуса, звісно. Ще декого, скажімо, Фелікса та Бріттані, Нільсової мами. Мабуть, упізнала б і голос Йоґґе, хоча купу літ його не чула.

Але інших упізнавати дуже важко. Особливо, якщо той, хто говорить, не має виразних пізнаваних ознак. Яскравого одягу чи чогось такого, що безпомильно вирізняє з-поміж решти. Як от кіт пані Гоконсен на повідці.

Я щосили примружилася, але впізнати сіру пляму не могла. Не могла навіть сказати, хлопець це чи дівчина.

Серце гупало, мов велетенський бубен,