Читати книгу - "Жахослов"

– Французи воліють краще бути вбитими, ніж прилюдно пошитися в дурні, – сказала Клара. – Французи – кумедна порода. Б’ються ногами… любляться обличчями.

– Я вже чула це раніше, тільки у брутальнішій формі.

– Не хотіла образити твої ніжні дублінські почуття.

– В Дубліні теж про англійців приказки складають. Та й взагалі скрізь, де вони почепили свій прапор і марширують довкола.

– Отже ми анітрохи не наблизились до істини, – знову втрутився Перс.

Після їхньої останньої словесної дуелі Кейт збагнула – радше з тривогою, – що Клара Вотсон симпатизує їй. Кейт не очікувала, що ця жінка взагалі здатна на симпатію, а дізнавшись про це, зраділа не дуже. Навколо Клари ширилося безліч чуток. Одна з них стверджувала, що в Бенаресі[134] англійська вдова вжила певних заходів, аби заразити найліпшу подругу проказою. В агенції Кейт і Кларі доводилося грати в одній команді. Вони звикли кепкувати одна з одної, обмінюючись жартами, що здавалися їм кумедними, а людьми за межами агенції помилково приймалися за ворожість. Було в цьому щось від флірту.

– Наша донька Ірландії, може, і не наблизилася, – сказала Клара, – але й дитя Боадицеї[135] ще має визнати поразку…

Неважко було уявити Клару в колісниці з мечами, прилаштованими до коліс, що стинають голови на ходу. Цілком можливо, що в Китаї вона й подорожувала цим незвичним екіпажем, зробленим на замовлення. І легко могла вмовити прирученого місцевого феодала зібрати вздовж дороги селян, аби лише перевірити колісницю в дії.

– Просто скажи, що знаєш, ти, хвора відьмо, – гарикнула Кейт.

– Що за тон, Кеті! Ти вся розчервонілася. Я починаю хвилюватися за твоє здоров’я…

– Час уже сказати, – тихо промовила Юкі.

Клара припинила всміхатися і поклала на стіл картку. Білу продовгувату картку із червоним кільцем.

– Що це? – спитав Перс.

– Запрошення, – відповіла Клара. – Забезпечує доступ на неоголошену додаткову виставу, що відбувається в Театрі Жахів по півночі, раз на місяць. Cercle rouge[136] означає належність до кола обраних гостей. Придбати місце в цьому колі неможливо. Принаймні не за гроші. Особи, яких ми згадували, – чи хоча б деякі з них – можуть бути регулярними відвідувачами таких вистав, але як виконавці чи як глядачі, я так і не дізналася. На цій картці чорнило, не кров. Але кров знадобилася, щоб отримати її. Великий Вампір, якого, здавалося б, неможна вразити нічим, заявив мені, що більше ніколи не хоче бачити après-minuit,[137] але що я вже напевне зможу насолодитись виставою. Як хочете, так і розумійте.

Великий Вампір очолював банду «Les Vampires» – найзухваліше злочинне угруповання в Парижі. Ще один чоловік у масці – цього разу тому, що посада, яку він обіймав, була настільки небезпечна і так гаряче виборювалася всіма охочими, що його єдина й незмінна маска постійно переходила від одного носія до іншого. Відтак найвище сідало в цьому курнику щотижня мало нового господаря, а тим часом Ірма Веп, друга людина в банді, завжди незмінно обіймала своє місце. Ця відчайдушна авантюристка пережила багатьох Великих Вампірів. Кейт розуміла, що найкращим рішенням буде триматися подалі від Веп – Демона Розбрату, як її називали. Утім, наразі між агенцією «Привид Опери» і «Les Vampires» тривав хиткий мир.

Кейт Узяла картку. Кільце було відтиснуто на клапті грубого паперу, у червоному чорнилі проглядало щось схоже на позолоту. Нелегко підробити таке, хоча відділ декорацій і афіш Опери, поза сумнівом, знайде спосіб.

– Як довго ми маємо чекати?

– Лише до завтра, – відповіла Клара. – Сподіваюся, твій ніжний шлунок витримає.

Вона повернулася до своїх записів у блокноті.

– Так, Кеті, – промовила Клара, – зникнення зазвичай трапляються у тижні, які передують щомісячним après-minuit… і тіла зазвичай знаходять протягом кількох днів після особливої вистави.

Всі перезирнулися.

– Особисто я проведу завтрашній день, шукаючи в магазинах новий капелюшок, – сказала Клара. – Не годиться відвідувати театр двічі в тому самому вбранні. До того ж, я так розумію, що у відвідувачів з cercle rouge прийняті chapeaux з вуалями – якщо тільки не маски на все обличчя.

– Ти купуй капелюшок, – сказала Кейт. – А я дістану револьвер.

– Дуже передбачливо. Кожному театральному критикові не завадить мати його при собі. Покупка мідного корсета теж була би розумною витратою.

Кейт не жартувала. Їй дійсно потрібна була зброя.

Юкі могла піти хоч у левове лігво – своїми маленькими кроками, обмеженими традиційним японським вбранням – з однією лише парасолькою і повернутися з величезним хутряним килимом. Стильне Кларине пальто мало акуратні внутрішні кишені, наповнені цілим розмаїттям приладів для розтину, нарізання, метання, розпилювання й коління. Кейт була найменш небезпечною в агенції в її теперішньому складі. Тонкий ніж для очищення яблук, захований у рукаві, був слабким захистом проти Ґіньйоля та цілого Легіону Жаху.

Перс дав їй розписку, яку слід було показати месьє Келу, головному зброяреві Паризької Опери. Він мав власні підземні володіння, стіни якого були обкладені мішками з піском, а в повітрі стояв запах пороху. Окрім мечів, списів і бойових сокир, затребуваних на сцені вагнерівськими воїнами та валькіріями, в будинку зберігалося достатньо діючих рушниць, пістолетів і навіть маленька гармата для захисту від вторгнення ворожого натовпу… Що, на думку Кейт, більше відповідало задуму. Щоб стратити коханого Тоски,[138] гармата Ґатлінга не була потрібна, і навряд чи постановка багатьох класичних опер вимагала присутності на сцені польової артилерії. Але в месьє Келу навіть це можна було знайти. Месьє Ерік пережив облогу Парижа під час франко-прусської війни і Комуну. Також він мав підстави остерігатися розлюченої юрби зі смолоскипами. Не було в цій будівлі майже нічого, включно з існуючими тут правилами, до чого він не доклав своєї блідої кістлявої руки.

Спочатку месьє Келу запропонував їй кілька звичайних пістолетів із перламутровими рукоятками, які, на думку Кейт, цілком годилися для Енні Оуклі[139] і навряд чи – для героя музичної драми. Пістолети здалися їй дуже легкими – радше для показового виступу, ніж для збройної сутички. Подумавши, вона вибрала простого, явно не першої молодості, «Британського бульдога» Веблі. Ця модель, уперше застосована Королівською поліцією Ірландії, була їй добре відома й ідеально вміщувалася в її ридикюлі. Револьвер надав сумочці достатньої ваги, щоб оглушити супротивника, якщо обстановка не дозволить вихопити зброю і стріляти.

Зброяр прочитав їй цілу лекцію про те, як вправлятися з револьвером. Надягнувши навушники для стрільби, вона вистрілила в солом’яну ціль із приколотою до неї фотографією. Це було підписане фото Емми Кальве, провідної діви «Опера