Читати книгу - "Джерело"

Цього вечора відчуття були приголомшливо реальні, і поки гості теж намагались осягнути, що відбувається, Ленґдон дивився на них і бачив у їхніх обличчях віддзеркалення власного подиву й захвату. Професор мав віддати належне Едмондові: не так за створення цієї неймовірно правдоподібної ілюзії, як за те, що переконав сотні гостей скинути свої модні туфлі, лягти на траву й дивитися в небо.

«У дитинстві ми так робили, але в якийсь момент припинили».

Ленґдон приліг і поклав голову на подушку, дозволивши тілу зануритись у м’якість трави.

Над головою мерехтіли зірки, і на мить професор знову став підлітком, який лежить на зеленому полі для гольфу клубу Bald Peak опівночі разом із найкращим другом і міркує про таємниці Всесвіту. «Якщо трохи пощастить, — сказав до себе Ленґдон, — Едмонд Кірш, імовірно, відкриє якісь із цих таємниць сьогодні на наших очах».

——

У глибині театру адмірал Луїс Авіла окинув залу поглядом востаннє і тихо відійшов, непомітно зникнувши за тією завісою, з-за якої щойно з’явився. Залишившись сам-один у вхідному тунелі, він обмацав тканину стіни і знайшов застібку. Якомога тихіше адмірал розстібнув липучку, зайшов у стіну й застібнув її за собою.

Усі ілюзії розвіялися, мов дим.

Авіла вже був не серед нічної луки.

Він опинився у велетенському прямокутному приміщенні, більшу частину якого заповнювала велика овальна бульбашка. Кімната в кімнаті. Конструкцію перед ним — такий собі театр під куполом — оточував високий каркас — риштування, обплутані кабелями, обвішані лампами й колонками. Мерехтливі проектори злагоджено світили всередину бульбашки, кидали широкі промені на прозору поверхню купола і тим створювали всередині ілюзію зоряного неба й далекого краєвиду.

На Авілу справила враження здатність Кірша створити ефектний, драматичний образ, хоча сам футуролог, певне, навіть не здогадувався, наскільки драматичним виявиться цей вечір.

«Не забувай: ставки високі. Ти — солдат у шляхетній війні. Частина великої цілості».

Авіла повторював про себе план завдання безліч разів. Він дістав із внутрішньої кишені свою величезну вервицю. Тієї ж миті з колонок над куполом розкотилося, немов Божий глас:

— Добрий вечір, друзі. Мене звати Едмонд Кірш.

Розділ 16

У Будапешті рабі Кьовеш нервово ходив темним кабінетом у своєму хазіко. Стискаючи в руці пульт від телевізора, він раз у раз перемикав канали, чекаючи новин від єпископа Вальдеспіно.

По телевізору десять хвилин тому новинні канали перервали звичну програму, аби передавати в прямому ефірі події з музею Ґуґґенхайма. Репортери обговорювали досягнення Кірша й гадали, про що ж він збирається розповісти світові. Кьовеша це нагнітання цікавості дратувало.

«Бачив я вже це відкриття…»

Три дні тому на горі Монтсеррат Едмонд Кірш уже показував «чернеткову» версію презентації Кьовешу, аль-Фадлу й Вальдеспіно. Тепер, підозрював Кьовеш, світ має побачити те саме.

«Відсьогодні все зміниться», — печально подумав він.

Задзвонив телефон — і різко обірвав роздуми Кьовеша. Рабин схопив слухавку.

Вальдеспіно почав без жодних прелюдій.

— Єгудо, на жаль, маю чергову погану новину.

Похмурим голосом він переказав те, про що тільки-но отримав жахливе повідомлення з Об’єднаних Арабських Еміратів.

Кьовеш затулив рот рукою.

— Аллама аль-Фадл… скоїв самогубство?

— Так думають влада й поліція. Його знайшли зовсім нещодавно, посеред пустелі… наче він просто пішов туди, щоб померти… — Вальдеспіно зупинився. — За моїми здогадами, він не витримав напруги останніх кількох днів.

Кьовеш подумав про таку ймовірність із завмиранням серця, але і в сум’ятті. Останні кілька днів його так само мучила думка про наслідки відкриття Кірша, однак те, що аллама аль-Фадл заподіяв собі смерть через відчай, видавалося йому абсолютно неймовірним.

— Щось тут не так, — промовив Кьовеш. — Я не вірю, що він міг би таке вчинити.

Вальдеспіно довго мовчав.

— Радий, що ви такої думки, — нарешті погодився він. — Треба сказати, мені так само важко визнати, що це самогубство.

— Тоді… хто ж це зробив?

— Той, хто хотів, щоб відкриття Едмонда Кірша лишалося таємницею, — швидко відказав єпископ. — Той, хто, як і ми, вважав, що до оприлюднення ще кілька тижнів.

— Але Кірш сказав, що більше ніхто не знає про його відкриття! — заперечив Кьовеш. — Тільки ви, аллама аль-Фадл і я.

— Може, Кірш і тут збрехав. Але навіть якщо він сказав про це лише нам, не забувайте, як відчайдушно наш друг Саєд аль-Фадл хотів сам оприлюднити ці відомості. Може бути, що наш аллама поділився тим, що чув від Кірша, з яким-небудь колегою з Еміратів. І, можливо, той колега, як і я, вирішив, що відкриття Кірша матиме небезпечні наслідки.

— І що це означає? — сердито спитав рабин. — Що аль-Фадла вбив якийсь приятель, щоб інформація не вийшла на люди? Це безглуздо!

— Рабі, — спокійно відповів єпископ, — звичайно, мені невідомо, що трапилося. Я тільки так само, як і ви, намагаюсь уявити собі відповіді.

Кьовеш зітхнув.

— Вибачте. Я досі не можу усвідомити, що Саєд загинув.

— Я теж. І якщо Саєда вбили за те, що він знав, нам так само треба бути обережними. Можливо, хтось уже цілиться в нас.

Кьовеш замислився над цим.

— Коли ця новина стане відома всім, ми не будемо мати жодної ваги.

— Так, але вона ще не оприлюднена.

— Ваше преосвященство, Кірш ось-ось її виголосить. По всіх каналах передають.

— Так… — Вальдеспіно стомлено зітхнув. — Здається, маю визнати, що мої молитви не знайшли відповіді.

Кьовеш задумався, чи справді єпископ так і молився: благав Бога втрутитись і змусити Кірша передумати.

— Навіть якщо відкриття буде оприлюднене, — промовив Вальдеспіно, — ми в небезпеці. Підозрюю, Кіршеві буде надзвичайно приємно розповісти світові, що він три дні тому радився з високими духовними особами. Тепер я всерйоз переймаюся, чи з міркувань етичної прозорості він нас зібрав. А якщо він назве нас поіменно, то… ну, ми з вами станемо об’єктами пильної уваги й, можливо, навіть критики з боку нашої пастви: люди, можливо, вважатимуть, що ми мали щось зробити, а не зробили. Вибачте, я просто…

Єпископ наче завагався, збираючись сказати ще щось.

— Що? — чекав Кьовеш.

— Можемо обговорити це пізніше. Я зателефоную вам, коли побачимо, як Кірш вестиме презентацію. А доти, прошу, не виходьте на вулицю. Замкніться. Ні з ким не говоріть. Бережіться.

— Ви мене хвилюєте, Антоніо.

— Я ненавмисне, — відповів Вальдеспіно. — Поки що ми тільки й можемо, що дивитися, як зреагує світ. Усе в руці Божій зараз.

Розділ 17

На свіжій галявині всередині музею Ґуґґенхайма стало тихо, коли з небес прогримів голос Едмонда Кірша. Сотні гостей лежали на своїх підстилках і дивилися в зоряну синь. Роберта Ленґдона,