Читати книгу - "Джерело"

Ленґдон дивився на екран.

Сьогодні. Наживо. 20:00 (центральноєвропейський літній час).

Футуролог Едмонд Кірш оголосить відкриття, яке назавжди змінить обличчя науки.

«То ось як зібрати три мільйони глядачів за лічені хвилини!» — міркував Ленґдон.

Перевівши погляд на підвищення, він побачив непомічене раніше: коло бічної стіни стояли напоготові двоє охоронців із кам’яними обличчями, вдивляючись у натовп. Ленґдон здивувався, побачивши монограми на їхній синій формі.

«Guardia Real?! Що тут робить Королівська гвардія?!»

Малоймовірним видавалося, що серед глядачів є представники королівської родини — король і його рідня, непохитні католики, скоріш за все, не будуть жодним чином з’являтися публічно поряд із такими атеїстами, як Едмонд Кірш.

Король Іспанії, парламентської монархії, має дуже обмежену офіційну владу, однак усе ще потужно впливає на серця й душі підданців. Для мільйонів іспанців корона й далі являє собою символ багатої традиції los reyes católicos[21] і Золотої доби Іспанії. Королівський палац у Мадриді й далі сяє для народу як духовний компас і пам’ятка давньої історії вірності релігійним ідеалам.

Ленґдон чув в Іспанії: «Парламент керує, а король править». Протягом багатьох століть королі, які брали на себе найважливіші дипломатичні справи країни, були відданими, консервативними католиками. «І нинішній монарх — не виняток», — подумав Ленґдон, який читав про його релігійність і консервативні цінності.

Останніми місяцями було чути, що король, який перебував уже в похилих літах, прикутий до ліжка і при смерті, тож уся країна готується до того, що владу незабаром буде передано єдиному королівському синові Хуліану. Преса повідомляла, що принц Хуліан — особа загадкова, він довгий час жив тихо й непомітно в тіні батька, так що всі гадали, що ж чекає на Іспанію далі.

«Чи принц Хуліан відправив гвардійців стежити за виступом Едмонда?»

Ленґдон знову раптово згадав загрозливе повідомлення, яке Едмонд отримав від єпископа Вальдеспіно. Попри хвилювання, Ленґдон відчував, що атмосфера в залі дружня, піднесена й безпечна. Він пригадав, як Едмонд стверджував, що охорона особливо надійна: то, може, іспанські королівські гвардійці — додаткова підтримка, яка має забезпечити ідеальний хід виступу.

— Ті з вас, хто знайомий з любов’ю Едмонда Кірша до драматичних ефектів, — продовжила Амбра Відаль, — знають: він би ніколи не став тримати вас у цій порожній кімнаті занадто довго.

Вона вказала на кілька зачинених подвійних дверей у далекому кінці зали.

— За допомогою цих дверей Едмонд Кірш створив «експериментальний простір», де сьогодні ввечері проведе свою динамічну мультимедійну презентацію. Простір повністю автоматизований за допомогою комп’ютерів, і сьогодні те, що буде в ньому відбуватися, транслюватимуть по всьому світу. — Вона зупинилася й поглянула на золотий годинник. — Сьогоднішній вечір розписаний по хвилинах, Едмонд просив мене провести вас туди так, щоб ми опинилися в експериментальному просторі рівно о восьмій п’ятнадцять — це за кілька хвилин. — Амбра вказала на подвійні двері. — Отже, прошу вас, леді і джентльмени, заходьте, і ми побачимо, що для нас приготував дивовижний Едмонд Кірш.

Після цих слів двері відчинилися.

Ленґдон зазирнув туди, очікуючи побачити іншу галерею. Натомість він був вражений: за дверима, здавалося, пролягав чорний тунель.

——

Адмірал Авіла тримався позаду, коли юрми гостей схвильовано рушили в темний прохід. Адмірал зазирнув у тунель: там було темно.

Темрява значно полегшить йому завдання.

Торкаючись вервиці в кишені, він зібрався з думками, згадував, що йому тільки-но було сказано щодо завдання.

«Усе вирішують секунди».

Розділ 15

Тунель, зроблений з натягнутої на каркас темної тканини, мав ширину близько семи метрів і злегка підіймався ліворуч. На підлозі в ньому лежав пухнастий чорний килим, а понад стінами світилися тонкі смуги — іншого освітлення не було.

— Взуття, будь ласка, — шепотів екскурсовод тим, хто заходив. — Будь ласка, всім треба роззутись і взяти взуття з собою.

Ленґдон зняв вихідні туфлі з лакової шкіри й пішов далі в шкарпетках, занурюючись у густий, дуже м’який ворс. Професор відчув, як тіло інстинктивно розслабилося. Навколо чулися полегшені зітхання.

Ідучи вглиб коридору, Ленґдон нарешті помітив, де він закінчується — біля чорної завіси гостей вітали екскурсоводи й видавали кожному щось ніби товстий пляжний рушник.

У тунелі тепер уже замість тихих перемовлянь запала непевна тиша. Ленґдон підійшов до завіси й отримав згорток, який виявився не пляжним рушником, а невеликою пухнастою підстилкою, до одного краю якої була пришита подушечка. Ленґдон подякував і зайшов за завісу.

Удруге за сьогоднішній вечір він зупинився від несподіванки. Хоча професор не міг би описати, чого очікував, але точно не того, що відкрилося його очам по той бік завіси.

«Ми надворі?!»

Ленґдон стояв на краю широкого поля. Угорі розкинулося небо, повне зірок, а вдалині над високим кленом сходив місяць. Теплий вітерець пестив його обличчя, і співали цвіркуни; у повітрі стояв землистий дух свіжоскошеної трави під ногами.

— Пане! — прошепотів екскурсовод, узявши професора під руку, і повів його в поле. — Будь ласка, знаходьте собі місце на траві. Лягайте — і приємного вам вечора!

Ленґдон у шкарпетках обережно пішов полем разом з іншими не менш враженими гостями, більшість яких шукали, де розстелити свою підстилку й лягти. Перукарськи підстрижений газон мав розміри приблизно такі, як хокейний майданчик; його оточували дерева, зарості костриці й рогозу, які шелестіли під вітерцем.

Ленґдон далеко не одразу збагнув, що все це — ілюзія, величезний мистецький витвір.

«Я в такому собі вигадливому планетарії», — подумав він, чудуючись бездоганному, детальному відтворенню реальності.

Сповнене зірок небо проектувалося на стелю і стіни разом із місяцем, рухомими хмарами й далекими пагорбами. Шурхіт дерев і трав був справжній: у приміщенні стояли чи то майстерно зроблені штучні рослини, чи то справжні у прихованих горщиках. Розставлені немовби без ладу по периметру, вони приховували кути величезної зали, створюючи враження природного середовища.

Ленґдон присів на траву, м’яку, мов справжня, але абсолютно суху. Він читав про новий штучний дерн, що його навіть професійні спортсмени не могли відрізнити від справжнього, однак Кірш пішов на крок далі й створив нерівну земляну поверхню з невеликими горбками та заглибинами, як на справжній луці.

Ленґдон згадав, як уперше зіткнувся з оманою чуттів. Він був хлопчаком, який місячної ночі пропливав у крихітному човні затокою, де точився морський бій: на піратському кораблі оглушливо били гармати. У юну голову Ленґдона не вкладалося те, що він перебуває зовсім не в затоці, а в просторому підземному театрі, куди напустили води, аби створити ілюзію в класичному