Читати книгу - "Матінка Макрина"

віч-на-віч не стикалася, тільки бачила його здалеку, через вікно. Бо й що б я могла відповісти, якби йому мою долю захотілося дослідити? Я вже достатньо боялася, що одну із сестер, яка колись була в оршанському монастирі, на спогади потягне, що вона почне розпитувати про цю чи ту сестру, про вишивку чи про якусь ікону… Я сиділа в келії і казала собі: Думай, дурепо, думай зараз, бо як запитають, то запізно буде. Стукіт. Входить Макрина Лоскутовська, рідна сестра ігумені, і каже: Зимно в монастирі, на Троїцькій горі в Мінську в нас ніколи такого холоду не було… Але що вдієш, Господь Бог по-різному нас випробовує, цього року холодом. І подає мені довгий китайковий халат на ваті. Вона мені власний халат віддала, щоб я в келії не промерзла до мозку кісток, тому до скону пам’ятатиму її ім’я — Макрина Лоскутовська, милосердна душа, яка стояла переді мною з тим халатом — по верху чорним, на вилогах золотистим, згода, трохи протертим, старим, а все ж таки подарованим від серця, — і коли вона стояла отак, китайковий халат тримаючи в обох простягнутих на всю довжину руках, вона була наче свята Вероніка з хусткою, як свята Франциска Римська, яка бідним віддала весь дорогий одяг, але якимось дивом усім здавалося, що вона ходить у найпрепишніших златоглавах й атласах; так і цей китайковий халат, внизу дещо протертий, із вибляклими полами, здавався мені в її руках ангельськими шатами, божественним стихарем, із якого виходить велике проміння і пронизує кам’яні мури. На очі мені навернулися сльози, і я прийняла цей дар так, немовби мене самі милосердні святі вбрали в дорогі шати на весілля з Нареченим.

Отак уперше у своєму житті я поселилася в монастирі, хоч і у схованій келії, та все-таки відчувала, що мій Наречений поруч, що, коли я до сну відходжу, він мене оберігає, як пастир, що будь-якого звіра прожене: чи то вовка жорстокого, чи цапа смердючого, чи могутнього ведмедя. І я молилася: Якщо ти мене, Господи, крізь браму пропустив, не виганяй, якщо ти мені прийти до Себе дозволив — не відштовхуй, якщо ти до святого згромадження дозволив прослизнути — не викидай копняком. Я вестиму життя найскромнішої сестрички, виконуватиму найважчу роботу й найгірші послуги в монастирському обійсті з усмішкою на обличчі, тільки дозволь мені, дозволь мені, дозволь мені залишитися!

Ще два дні я жила в цьому щасті; ми багато розмовляли, а я про всяк випадок записала всі імена та прізвища сестричок — духовні та світські, у дівоцтві, а крім того, ранги та титули їхніх переслідувачів. Настане час, — так їм пророкувала, — і треба буде виставити рахунок за ваші страждання, а невідомо, чи багато з нас ще залишиться в живих, чи ти, сестро, не ляжеш у могилу, покалічена або отруєна, чи ти, матінко, не опинишся в Сибіру, батогами гнана. Тоді, якщо Бог дасть пережити, я зможу свідчити, як до вас ставилися схизматики. Ми домовилися, що я не з’являтимуся на молитвах, за якими наглядає Михалевич, тоді я всі визначені статутом молитви повинна відчитувати в келії; я сиділа там тихенько, як миша під віником, і перебирала намистинки вервиці, а вони десь там далеко співали, і так солодко мені було, так солодко, бо, ловлячи вухом мелодію, сама з ними в душі підспівувала, і ми — хоч і розділені — були єдиним цілим. І так уже завжди буде, — казала я собі. Але не судилося.

На третій день викликає мене наставниця Лоскутовська, сестра тієї Макрини, що мені китайковий халат подарувала, і премило запитує, на скільки я хочу зостатися, куди далі мандрую і з якою метою. Я щось відказала, щось наплела, очі опустила. А вона й далі запитує: Ти в Орші, сестро, була, звідти до Вільна, а з Вільна знову до нас? Я кажу, що спеціально принесла новини про тих, що в нашому віленському монастирі були, що крім цього нічого мені не треба, хіба, може, невеличкого куточка поруч з іншими василіянками. Вона ж, премило киваючи головою, то з одного боку заходить, то з другого, і так мене обкручує, і сяк морочить, що врешті-решт запитала про василіянський статут — і тоді я зовсім остовпіла. Я щось бурмочу, бубоню, а вона наступні ставить запитання. Який гімн у це свято, який псалом у те, о котрій годині такий антифон чи інший, одне запитання за другим, наче батогом шмагає. У мене в горлі пересохло, а вона: Різні тут ходять волоцюги, різна гадина з трясовини виповзає, треба бути пильними. Хто і навіщо тебе сюди прислав? Семашко? Зубко? Михалевич замислив тебе своєю шпигункою зробити? — вона випросталася за своїм столом, спершись об стільницю кісточками стиснутих кулаків, і заверещала: Ніяка ти не василіянка! А мені дрож пройшов усім тілом. Я василіянка, — почала, — один бернардинець мене, соромно сказати, спокусив і попутав, я… Однак вона не дозволила мені закінчити та на раз-два наказала вшитися з монастиря назад до москалів. Заплакана, я попрощалася лише з її рідною сестрою Макриною і ще з одною милою сестрою, тією, яку в перший день побачила біля брами, коли вона з мотикою в полі працювала, і пішла куди очі ведуть.

Однак недалеко я зайшла, заледве до Кобильника, де, зголодніла та втомлена, присіла перед дерев’яною церковцею, — і вкотре добрий Господь Бог послав мені свого ангела, який просто до мене привів старшого шляхтича. Цей шляхтич на прізвище Галко, побачивши стару жінку в чернечій одежі, запорошеній подорожньою курявою, запитав мене, чи я, бува, не збилася з дороги, — а я одразу ж вибухнула плачем. Дорога? Яка ж це мені дорога писана? Пане, я василіянка, з монастиря в Мяделі втекла з московських рук! А він роззирнувся і просичав: Не тут! І запросив мене до своєї карети.

Цей Галко мав неподалік досить великий маєток, у якому мені судилося провести наступні дні. По дорозі я вже йому і те, і се встигла розповісти, ми наближаємося екіпажем до під’їзду, а він до слуги Миколи каже: Кланяйся в пояс, ми святу мученицю в домі приймаємо. Одразу ж виходить дверима дружина Галкова, а чоловік до неї східцями, сопучи, вибігає, а обличчя його все аж світиться, як калачик, щойно з пічки вийнятий, і каже: Анелю, я мав привезти з Кобильника муар і сукно, а везу тобі мученицю наших часів. На що вона тільки руку до вуст підносить, шаріється й каже: Але як? Але як, Костянтине, що ж