Читати книгу - "Матінка Макрина"

Моя келія в мядельському монастирі була нічим порівняно з цими зручностями! Для помешкання мені виділили цілий еркер, оббитий смугастою медовою тканиною, а в ньому — ліжко, один комод, два стільці, столик для рукоділля, поруч низьке зручне крісло, а крім того, така переносна стінка, вкрита шовком, яку не пам’ятаю, як називали, стара, трохи скрипуча, але витончена шафа — зрештою, що мені було до тієї шафи класти, якщо я єдину сорочку на власних плечах винесла та згорточок із хрестиком на двох камінцях? Не встигла я вмоститись у кріслі — стукіт. Заходить Галкова дружина, руки заломлює, вже, бачу, на очі сльози накочуються. Крісло, крісло не те! — кричить вона. — Покірно молю про вибачення! У цьому еркері віддавна ніхто не мешкав, крісло мало бути пристойно оббите, але завжди з пам’яті випадає, а тепер — ось воно, простою рогожкою крите, який сором! Миколо! Забігає Микола з шапкою в руці. Галкова одразу ж наказує йому винести рогожкове і принести якесь інше, більш парадне. І так з усім, вони на руках мене носили. І Галко, і Галкова — порядні, бездітні, побожні, вони слухали мене так, немовби до них святий образ промовляв, і що б я не сказала, він чоло морщив і порохкував, як порося, а вона сльози лила. Тож я й розповідала. І про те, як єпископ хотів черниць живцем спалити, і як побив кийком матінку-наставницю, — я розповіла це тільки тому, що дуже сердита була на неї, хотіла якось покарати, вишмагати її, бодай лише в історії, — і ще інші сцени, більш криваві та болісні. Завжди так: він рохкає та морщить чоло, вона очі витирає великою хусткою, гаптованою незабудьками, а що страшніше оповідання, то більш схильні вони були мені зірку з неба зняти. Вони скликали вечорами найнадійніші родини навколишньої шляхти і просили знову описувати, що відбувається за мурами мядельського монастиря, як москаль уніатів переслідує, як визвіряється на безневинних жінок. Галко занурювався у своє крісло, а Галкова, коли не могла цього довше слухати, бо серце розривалося на рівнесенькі шматочки, кликала Ксенію: Давай, принеси щось матінці. І за биття кийком — капусту з бешамелем і телячою грудинкою, за кожне оббріхування Зубка — цілий лосось, варений у раковому соусі, або осетер із припеченим соусом і родзинками, а голодування, яке Галкам здавалося найжорстокішою карою, одразу ж викликало шум і крики, і вже Микола з Ксенією несуть і карасів смажених, і гречані млинці, і пиріжки зі сливовим повидлом, і прозорий англійський суп із телячої голівки, і лимонний десерт із бісквітом, аж я мусила широко роззявляти рота й була близька до того, що лусну.

Через два тижні сідаю я снідати — дивлюся, Галка нема. А пан Костянтин за маєтком пильнує? — питаю я. А Галкова мовчить, ложечкою кістяною для яєць стукає розмірено об блюдечко і їй на очі накочують сльози. Не треба, не треба плакати! — кажу я. А та знову обличчя руками затуляє: Треба, треба, бо я мала все в таємниці тримати, «не розповідай нічого матінці», сказав мені Костянтин, щоб для неї була радісна несподіванка. Але ж неможливо не розповісти, коли матінка, яка стільки витерпіла, запитує! Він до Мяделя поїхав! Зібрав з Кімелішок сусідів, з Годуцішок, Мілаїв, Грибівщизни, разом будуть у монастирі апеляцію подавати, а якщо там нічого не вигорить, то до губернатора, а як треба буде, то й до самого царя. А тепер вона повернулася до свого яйця і смажених рижиків, а мені їсти перехотілося. Галко повернувся ввечері з жандармом — забіг по сходах, Галкова до нього, простягаючи пухкі руки, а він лише: Анелю, не зараз, я пройду під наш спільний дах привів, — каже він. — З ігуменею василіянок ми розмовляли всі, авжеж, щастя великого вони там не мають, але й таких тортур, як вона тут нам розповідала, не зазнають. Я чекала нерухомо, спокійна, зате у Галкової в одну мить в очах потемніло: Ти, ненажеро ненатла, ти, пузо ненаситне, як я могла подумати, що святоблива черниця жерла би стільки, скільки ти! Її руки й обличчя вкрилися червоними плямами, вона вирячила очі, і, якби було щось під рукою, вона би точно мене вдарила, але, по-перше, Галко її стримав, а по-друге, жандарм забрав мене на допит і вона не хотіла йому заважати. Коли за якийсь час він повів мене до келії — зовсім іншої келії — у Мяделі, Галко без слів вручив мені згорток. І я підняла руку та, промовивши, Я пробачаю тобі, сину, що безневинну матінку ти москалям віддаєш у неволю, благословила його. Він зовсім остовпів. І стояв там нерухомо — малий, круглий і поблідлий, коли я зникала в кінці довгої алеї, що провадила від двору до холодного світу, з якого я лише на кілька днів утекла.

Розділ V

Відколи я віровідступнику Семашкові імператорський хрест і оздоблену діамантами зірку мало в горло не всадила, відколи він пішов геть, засоромлений, — вельми наші муки збільшились і поглибилися. А отже, кожна монашка, кожен дяк, що совгає ногами монастирськими подвір’ями, кожен півчий, що, зрештою, частіше при чарці, ніж при олтарі співав, ба навіть кожна дитина церковна могла нас висварити, облаяти й побити. А били раз сукуватим ціпком, іншим разом — ременем з упряжі, ще іншим — лозиною гнучкою по литках шмагали, беручи щоразу приклад зі старших, які не марнували нагоди, аби завдати нам якогось болю. Ходило це все монастирем, задоволене собою, із ціпками за поясом, як із шаблями, всі як один здохляки та голодранці, ледве брали ціпок у руку, вже почувалися гетьманами, сеймовими маршалами, королями з жезлом і далі — по голові, по спині, по обличчю, куди тільки хотіли владу ціпка поширити, туди й поширювали. А коли вже ми витримували своє й посилали нас на роботу, то кожну роботу завжди всіляким дивацтвом обтяжували.

Бувало, що котрась монашка посилала нас по воду на берег Полоти, вузької та багнистої річки, що звивалася, наче вуж у траві, а та вода була потрібна, мабуть, тільки для того, щоб ми їм келії вишурували, бо жодна з них води не пила, гидуючи всім, окрім пива та горілки, і не милася