read-books.club » Сучасна проза » Матінка Макрина 📚 - Українською

Читати книгу - "Матінка Макрина"

114
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Матінка Макрина" автора Яцек Денель. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 97
Перейти на сторінку:
стіни.

Тепер я впевнена, що тієї ночі, ще перед світанком, зовсім про це не знаючи, я мала об’явлення, що тоді ангел мене наснажив, що поклав мені на вуста розжарену вуглину й наказав говорити, говорити, говорити; але не у славі мені він об’явився, не у хмарах дощових, не у веселках променистих і не у трояндовому ароматі; він непомітно пройшов поруч; чи в сірих домотканих одежах, чи у вибляклому халаті, чи в каптанчику дірявому — не знаю. Знаю лише, що він доторкнувся до вуст вугіллям, так що я заходилася говорити — не пам’ятаю коли й не згадаю чому. Адже на світанку після цієї ночі, коли я прокралася до своєї покинутої нори, побачила мене, заховану в провалині стіни, одна з бабусь, що приходили до сестер-бернардинок: Ти — сестра, чого тобі спати на камінні, чого тобі в багні бруднитися? До монастиря вертайся! Я кивнула головою: Так, я василіянка — Йову було дано й забрано в нього, мені теж було дано й також забрано. Не мій монастир, я не маю куди повернутися.

І вже відтоді, коли мене хтось запитував, твердо відповідала: Я — василіянка. І кожен вірив, бо по цілій Литві уніатів мучили, а василіяни та василіянки блукали від міста до міста, з монастиря до монастиря, в інших орденах по кутках спали… Я василіянка, — і вже мандрував гріш до кишені, вже простягалася рука з їжею, а бувало, що і сльоза в оці блищала.

Я в Молодечні або у Сморгонях так гостювала, що цілий тиждень із місця не рушала; залягла собі в хатинці з вервицею, а кому цікаво було, той сідав слухати різноманітні історії, які я колись, будучи економкою, почула від сестри Аполонії. І про те, що нам, василіянкам, один священик-схизматик відмовляв у причасті, то мені й іншим сестричкам його надавав інший священик, нібито за чаєм, і за чаєм сповідав. Або за обідом: нібито ми сиділи над кашею з підливою, а приймали таїнства. І про те, що матінку-ігуменю зняли з посади та прогнали геть, що вона в родичів у маєтку мусила оселитися десь аж під Вітебськом. І про те, що нам одна добра жінка крадькома їжу носила, бо ми надголодь там жили, — після цієї історії майже завжди розм’якало якесь християнське серце, а християнська рука розпихала мені по кишенях, у руки мені клала як не калачика чи дзбанок смальцю, то бодай грушку. Але вже в Молодечні чи, може, Сморгонях, не пам’ятаю, вже там, де мені було як у святого Онуфрія Пустельника за пазухою, як в архангела Михаїла під щитом, тепло й безпечно, вже там я помітила, що історії оплачуються і за кожну платять іншою монетою; коли я розповідала про інших сестричок — хитали головою; в очах бриніли сльози лише тоді, коли розповідала про себе, і що більше болю, що більше страждання, то й вони більше плакали, якщо ж плакали, то й дарували гроші чи харчі. Найбільше зворушувалися ті, що надавали мені нічліг, авжеж, ці не лише вислуховували по кілька разів усі історії, а й кликали кумів, щоб і вони довідалися, як із василіянок збиткуються. А про знущання можу розповідати цілими годинами, я знаю знущання як власну кишеню, як другу шкіру, в мене воно написане шрамами на дубленій києм шкірі — від пучки пальця до маківки.

Я була б сиділа там довше, але хтось при мені розповів, що за п’ятдесят верст звідси, у Мяделі, у монастирі також василіянки страждають. Мядель, — подумала я, — це туди зіслали мою любу сестричку Аполонію, з якою я у Вільні стільки сліз пролила! П’ятдесят верст — не півсвіту, треба йти і про благословення попросити. Я благословила всіх, подякувала, до землі вклонилася господарям, а вони мені — і пішла.

*

Містечко вбоге і злиденне; озеро розлоге, темне й замулене, на острові кілька руїн замку, як чорні пеньки в роті старої баби; костел, забраний москалями й наглухо забитий, із куполом, наче здутий міхур. Невеличкі єврейські будинки, на брудних вулицях верещать замурзані дітлахи. Граються грудками болота. Я питаю у крамниці, де тут монастир. Монастир? Тюрма, а не монастир, бо старі черниці померли, а нові тут кару відбувають. Але показали рукою де — за гарбарнею[28], куди треба було йти низькими лугами, землею, просяклою болотяною водою.

Хто ти, — запитала перша сестра, яку я зустріла під муром, коли вона мотикою копала овочі, — і звідки йдеш? А я з усмішкою: Шлю молитви і привітання від сестри Аполонії, з якою я у Вільні розмовляла. Зраділа вона, відкинула мотику геть, підскочила до мене і просить їй розповісти, тож я й розповідаю: Я василіянка, мешкаю у Вільні в сестер-бенедиктинок, які пригорнули і мене, і ваших сестер, а між іншими й Аполонію. Веде вона мене одразу ж до інших сестер, до матінки-наставниці Лоскутовської — імені вже не пам’ятаю, прізвище запам’ятала через її сестру Макрину — а вона зовсім як оті черниці, яких я бачила у Вільні: вся посіріла, смутком поточена, що й не скажеш, скільки їй років — п’ятдесят чи, може, сто. Ми сиділи довго. Вони розповідали, як їх Михалевич і єпископ Зубко мучили, що я вже від Аполонії чула, я їм — про те, що й мене з монастиря вигнали, з Орші, тож знаю їхні страждання, як власні. Я не знаю, сестри, як мені вам за гостину віддячити, бо в мене нічого немає, крім молитви та щирості. Я розгорнула шати, як Христос перед Томою невірним, і показала рани та шрами по всьому тілу: на ногах, плечах, врешті, діру на потилиці, шкіру, під якою кістка вщент розбита і пальцем до мозку можна доторкнутися. Розплакались усі. Сиділи ми довго, стільки, скільки статут дозволяв, а пломінці свічок сходили дедалі нижче.

Стародавній монастир колись давав притулок багатьом черницям; із часом він підупав, з одного крила було цілковите розвалище, тільки рештки даху з нього звисали над прогнилими підлогами; у тому, що зосталось, місця було аж занадто, чимало келій, незаселених уже багато років, так що сестрички, яких пригнали сюди з Мінська, вибрали тільки кілька приміщень поруч і там проводили час у молитвах, намагаючись бодай трохи прогріти холодні й мокрі мури. Мені вони дали келію збоку, аби випадково Михалевич, який досі там владарював, не знайшов мене й не почав ставити зайвих питань, чого і я, зрештою, боялась. Отак моє прибуття приховали від ката, я ніколи з ним

1 ... 18 19 20 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матінка Макрина"