Читати книгу - "Майстер реліквій"

Дісмас насупився. Він був спантеличений. Аж раптом пожвавішав.

— Може, плащаниця допоможе очистити лігво беззаконня?

— Як?

— Може, Лютер, побачивши її, покається. Чи, може, Фрідріх, коли отримає її, зрозуміє свою помилку і віддасть Лютера добрим домініканцям?

— Ми не можемо так ризикувати, Дісмасе. Я кажу це не як ваш друг, а офіційно заявляю.

— Як це?

— У якості архієпископа, Дісмасе, що промовляє від імені нашої Церкви.

— Ох! Мені треба стати навколішки? — розгубився Дісмас.

— У цьому зараз немає необхідності. Погляньте сюди, Дісмасе. Мені просто совість не дозволяє віддати ось цю погребальну плащаницю нашого благословенного Господа до Содома і Гоморри. Я просто не можу цього зробити. Тому від імені Святої матері-церкви, я, її покірний слуга, конфіскую її. Не бійтеся, вам заплатять. Хоча, треба сказати, що п'ять сотень дукатів — це приголомшлива сума.

— П'ятсот п'ятдесят. Витрати.

— Як скажете. Згоден.

Дісмас поважно кивнув.

— Що ж… Я не можу ослухатися свого архієпископа. Це ж гріх. Чи не так?

Альбрехт кивнув.

— Тяжкий гріх.

— Виявляється, у мене немає вибору. Але що я скажу Фрідріху?

— Залиште Фрідріха Божій волі і справедливості. Ми спробуємо повернути його в лоно святої церкви.

— Дорогий мій дядечку Фрідріх…

Альбрехт поклав руку на його плече.

— Погоджуйтеся, Дісмасе. Плащаниця має бути тут. Бог буде задоволений вами. Біблія недарма каже нам: віддай кесареві кесареве, а Богу — Богове.

Дісмас нарешті кивнув.

— Що ж, будь по-вашому.

10. До біса чистилище

Повернувшись до Нюрнберга, Дісмас подався до свого компаньйона-змовника — розповісти про успіх. Святкували згідно з традицією всіх змовників — понапивалися.

— …А тоді він мені каже: «Віддай кесареві кесареве».

— Ахх-ха-ха-ха!

Гульня йшла за кутковим столом у «Товстому Герцогу».

— Треба було просити більше, — сказав нарешті Дюрер, хитаючи головою. — Я це знав.

— П'ятсот п'ятдесят — це добрий денний заробіток. Отже, слухай, слухай. Ти слухаєш чи ні?

— Так.

— Наступного ранку я прикинувся, ніби в мене тяжке похмілля. А він намагався переконати мене, що я погодився на чотириста дукатів!

— Який засранець! Ти ж не дозволив йому…

— О, ні!

Дісмас покопирсався у кишені і дістав повну жменю золотих дукатів.

Він сипав їх по одному на стіл, створюючи дзенькотливий водоспад. Потім спитав:

— А як ти збираєшся пояснити Агнес, звідки взялися ці гроші?

Дюрер насупився.

— Ще навіть не думав про це.

— Купи їй щось гарне.

— Літаючу мітлу!

— Аха-ха-ха!

— Краще намисто. Бачиш? Я про все дбаю.

— До біса намисто. Я скажу їй, що імператор нарешті заплатив мені за Аахенський вівтар.

— Це ти написав Аахенський вівтар? Я вважав, що його зробив той, як його…

— Так, він самий. Але вона не зрозуміє.

— Аха-ха-ха!

— Як смішно, Нарсе. Все це дуже смішно. Навіть я сміюся. А я ж з того села, де ні в кого нема почуття гумору. Ось тобі ще трохи горілки!

Дісмас почав лити на стіл, повністю оминаючи чарку Дюрера.

— Дивись, що ти наробив, — зауважив Дюрер.

Потім вмочив указівного пальця у калюжу спиртного й почав малювати на столі.

— Нова техніка. Боже, який же я різнобічний талант!

— Що ти малюєш? Почекай, здається, я знаю. Автопортрет! Точно — вилитий ти. Такий самий вологий погляд.

— Тобі бракує естетичних почуттів. Але чого можна чекати від швейцарського селюка? Хіба ти не бачиш? Це ж портрет Альбрехта! Він плаче!

— Аха-ха-ха!

Дюрер гикнув.

— Це після того, як він дізнається, що плащаниця, за яку він заплатив п'ятсот п'ятдесят дукатів, — підробка. Подивися, як він ридає! Та й хрін із ним. Тепер у нього є Дюрер, який краще, ніж будь-яка справжня плащаниця.

Дюрер нахилився над розмазаною калюжкою і звернувся до неї:

— Чи ви щасливі зараз, дурний архієпископе?

Дісмас сказав:

— А якщо він дізнається, що це підробка?

— Я просто намагаюся жартувати. А ти не розумієш. Одному з нас треба ще випити. Думаю, тобі. Чи, може, мені, не впевнений.

Дюрер поліз у кишеню, витяг жменю дукатів і почав складати їх в акуратні стовпчики.

— Мої явно кращі за твої. Бо ж я художник. Дивись, як виблискують при свічках! Оце справжня краса. Ти слухаєш? Чи замріявся про корів на схилах Альпів? Який же ти філістер, Дісмасе. Але добрий філістер.

Він повернувся до дукатів.

— Я їх намалюю. І назву гравюру «Файне життя з дукатами Альбрехта».

— Аха-ха-ха!

— Почекай. Я щось придумав, — сказав Дісмас. — Ти можеш намалювати свій портрет на кожній монеті. І тоді в тебе буде справді багато автопортретів!

— Перекажи мені ще раз, що він казав стосовно ціни.

Дісмас зімітував голос Альбрехта:

— «Повинен зауважити, Дісмасе, що це приголомшлива сума».

— Аха-ха-ха!

— Знаєш, про що я дізнався, коли ти поїхав до Майнца? Альбрехт, виявляється, отримує хабарі. Від імператора.

— Хабарі? За що?

— Максиміліан вмирає. Він хоче посадити на трон свого онука Карла, короля Іспанії. Тому на останні гроші він підкуповує виборців проголосувати за нього. Якби я довідався про це до того, як ти поїхав, ми могли б просити тисячу. Дві тисячі…

— Заспокойся, чоловіче. Ми отримали п'ятсот п'ятдесят.

— Усе прогнило, — заявив Дюрер, раптово похмурнівши. — Всюди корупція і занепад. Ми живемо в часи занепаду.

— Перш ніж підносити себе над іншими, краще подумай. Ми щойно обдурили наймогутнішого архієпископа Німеччини на п'ятсот п'ятдесят дукатів. Тепер ти можеш продовжувати віщати про те, які погані часи настали.

— Ну…

— Не все прогнило. Фрідріх не прогнив. Маю тост — за Фрідріха Саксонського! Знаєш, я таки змусив Альбрехта випити за нього.

— Аха-ха-ха!

— Бачив би ти його обличчя! Я думав, що він… От дідько! Спалатин.

Секретар Фрідріха стояв біля дверей таверни. Озирнувся, помітив Дісмаса і попрямував до їхнього столика.

— Оце так! — мило посміхаючись, вимовив Спалатин, наблизившись. Картина насправді була виразною: двоє п'яних друзів, перед обома — стовпчики блискучих дукатів. — Я бачу, ви щось святкуєте.

— Так, — сказав Дісмас, миттю протверезівши.

— Ми… Я… Я втратив усі свої гроші через того шахрая Бернарда.

Спалатин кивнув зі співчуттям.

— Так. Мені було шкода це почути.

Дісмас указав на монети.

— От, я й винайняв адвоката. Тямущого хлопця. І… він примудрився повернути мені дещо. Не все. Юристи дорогі. Але воно того варте. Як бачите.

— Я радий. Ваш дядько питав про вас.

— Ми щойно випили за нього. Я збираюсь його провідати.

— Сталося дещо досить дивне, — сказав Спалатин. — Минулого тижня.

— Тобто?

— До замку прибув кур'єр. Він сказав, що у нього термінове послання від майстра Дісмаса з Нюрнберга. Але коли листа відкрили, він виявився порожнім. Пустота. Нічого. Це було від вас?

— Я… Ні. Я