Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

Старший Брат з плакату, як завжди, пильнував за всіма, а в розмовах ні про що панувала відчутна прохолода. Ніхто й не думав торкатися сьогодення, навіть Сергієвого виграшу. Кожен із хлопців почувався так, наче за ним слідкувала якась вороже налаштована стороння сила. Саме тоді Остап чи не вперше за життя в цій кімнаті подумав, як його вибішує той остогидлий плакат. До того ж за ними точно спостерігали.

Охолоджена «Корона» настрій не поліпшувала, бо надто незвичною здавалася навколишня атмосфера. У коридорі висіла тиша, ніхто не вештався в пошуках сигарет, ніхто нічого не готував на кухні, а з сусідньої кімнати не чулися ритми нещодавно завантаженого з Мережі модного диска, які не на жарт лютили весь поверх, бо зазвичай лунали і вдень, і вночі. Залишалося тільки сподіватися, що проблеми раптом зникнуть самі собою. Дати їм ради приятелі точно не могли.

Умостившись на своєму ліжку, на якому сидів також і Сергій, Макс одразу ж поринув у роздуми. Його день був сповнений спогадів, але не тільки через похмільний синдром. Ті спомини й без того періодично накривали хлопця, проте саме сьогодні вони були настільки яскравими й невідступними, що довелося навідатися до аптеки за заспокійливим, що його він давно не приймав. Аптекарка розміняла йому банкноту в двісті гривень, додала до решти кілька м’ятних цукерок і, поглянувши на пожмакане обличчя клієнта, побажала гарного дня.

Сьогодні той препарат був актуальним як ніколи. Макс дуже боявся, що ті бісові рефлексії знову не дадуть йому спокою і він укотре почне кружляти дев’ятьма пекельними колами дитинства і підліткових років. Витримати подібне можна лише один раз, що й сталося сьогодні. Та на вечір і найближче майбутнє йому знадобиться щось значно ефективніше, ніж рахування до п’ятисот.

Це у нього була така забавка. Коли раптово прокидалася пам’ять, він намагався якомога швидше порахувати до п’ятисот, а якщо збивався – це ставалося неодмінно,– то мусив повертатися до початку й рахувати наново. Після кількох «стартів» до нього поступово поверталася рівновага. Торнадо спогадів відходив за небокрай, і знову з’являлося сонце. Макс заспокоювався, і якщо все це відбувалося серед ночі, то засинав, а на ранок мало що пам’ятав. На це й була розрахована його потаємна гра. І вона дійсно діяла: до п’ятисот хлопець жодного разу не дорахував. Так, жодного, за винятком сьогоднішнього дня, коли таке сталося вперше. Тому він потребував інших, набагато серйозніших засобів.

Коли хлопці вирішили «розбігатися по норах», була вже десята година. Власне, «розбігатися» мав лише Сергій. Йому теж кортіло витягнутися в ліжку й забути сьогодення, як другосортний трилер. Не подавши нікому руки, він бовкнув «сайонара» і зачинив за собою двері. Цієї ж миті Остап рвучко піднявся з ліжка й клацнув замком. Вони з Максом закінчували четвертий курс, а на ніч не зачинялися десь так із середини першого. Однак сьогодні… Навколо відчувалося щось справді дивовижне. Щоб не сказати лиховісне. Проте обидва не вимовили ані слова.

Бажання зачинитися на ніч навідало не лише Мафіна. Піддавшись незрозумілій тривозі, увечері позачинялися на ключ чи не всі «апартаменти» у гуртожитку. Світло в кімнатах теж почало вимикатися раніше, ніж завжди. Невеличка компанія хлопців і дівчат, які тусувалися біля входу в гуртожиток, була щиро здивована, бо, як і більшість тутешніх «пансіонатів», «шістка» зачинялася о двадцять третій, але світло на поверхах зазвичай починало згасати тільки після полуночі.

У чотириста чотирнадцятій сон запанував, коли час на екрані мобільного наблизився до десятої. Згодом вклалися й їхні сусіди, хоча зазвичай лягали не раніше першої ночі. Гуртожиток швидко занурювався в прірву темряви.

Лара й Яна, другокурсниці, які теревенили з приятелями на лавочці перед входом, тепер увесь час стривожено зазирали в телефони. Через передчасні вимкнення світла їм весь час здавалося, ніби вони спізнилися. Педантичний вахтер ось-ось зачинить двері на замок і не пустить їх усередину аж до шостої ранку, тож і ночувати доведеться бозна-де.

Однак для переживань не було жодної причини. Зараз лише тринадцять хвилин на одинадцяту. Досить часу, щоб добігти до магазину, відкритого цілодобово, і випити з хлопцями ще по пляшечці пива. Але ніхто навіть не ворухнувся, а коли час добіг половини одинадцятої, дівчата вирішили, що краще за все повернутися до власних кімнат.

Вони вже підіймалися сходами до входу, як раптом угорі вздовж стіни, тьмяно освітленої сяйвом вуличного ліхтаря, ковзнула якась тінь. Потім почувся незрозумілий звук – чи то стогін, чи то схлип.

Не звернувши на це особливої уваги, дівчата почали прощатися, та коли до дверей гуртожитку залишалися якісь три-чотири кроки, просто посеред кола, що його висвітлювала потужна галогенова лампа, якась річ із лячним хряскотом гепнулася на бетон.

Злякані дівчата озирнулися – і раптом, начебто ні з того ні з сього, почали голосно верещати. Їхні волосся, плечі й руки вкрилися бризками теплої рідини з густим і моторошним металевим присмаком, що скрапувала згори. Одяг усотував у себе цю рідину, ніби губка.

Десь нагорі засів якийсь божевільний жартівник! Бовдур знущається, поливаючи все навколо цією липучою гидотою!

За дівчатами й хлопці перелякалися не на жарт – хтось із них помітив, що ганок гуртожитку геть вкритий червоним, і вказав на це подругам. Але ті, галасуючи, все ще розгублено тупцяли на місці, доки Яна, посковзнувшись, не розтяглася просто в багровій калюжі.

Ошелешено подивившись на власні долоні, вона божевільно залементувала, бо нарешті зрозуміла, що саме ллється згори. А побачивши те, що було майже у неї під ногами, ледь не знепритомніла.

Хлопці миттю кинулися до сходів, щоби відтягти дівчат звідти.

І Яна, і Лара були геть замурзані чиєюсь кров’ю. Друзі відвели їх подалі, але один із хлопців все ж таки залишився на ганку, щоб роздивитися, що саме впало згори.

Утім, його шлунок не витримав побаченого, і небораку вивернуло просто на сходинки.

Перед ним опинилася відірвана голова Сергія Знайди.

Частина друга

ПОМЕРЛА ПАННОЧКА

10

КЛУБ САМОГУБЦІВ

Температура повітря на початку літа більше скидалася на танзанійську, ніж українську. Здавалося, сонце навмисно підвищує градуси спеки, бо прагне побити попередні рекорди, зафіксовані синоптиками.

Через незвичну й вже названу аномальною задуху Чернівці дедалі більше перетворювалися на покинутий мешканцями напризволяще колись зелений, а відтепер пустельний рай. Люди тікали з міста хто куди: на екзотичні океанські острови, південні моря, у санаторії або околишні села – залежно від