Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

— Який пиріг? — розгубилася Марта. — Навіщо?

Не питати ж їй: з якого це дива Елізі припекло готувати пиріг? Почувається винною, вирішила вдати із себе добреньку? — та ну, хто завгодно, тільки не Еліза!..

— Яблучний пиріг, — терпляче пояснив батько. На обличчі у нього з’явився ледь помітний рум’янець, хоча все одно шкіра виглядала не дуже. Ну, він узагалі виглядав не дуже після цих проклятущих заробітків, ніяк не міг оговтатись. — Пан Будара дуже радив. Особливий сорт, есперидівка наливна. — Він знову взявся за ніж, різав і розсіяно усміхався. — Як твої успіхи в школі?

— Так рік тільки ж починається, та’, які успіхи… Слухай, а звідки ти знаєш цього Будару? — Вона витягла з холодильника суп, поставила на вогонь, кинула на пательню котлети. Недбалий тон їй, здається, цілком вдався. Принаймні, батько нічого не зауважив.

— Він учора заходив, познайомилися. Дільничий єгер Людвіг Будара. Приглядатиме за мною…

— Тобто? Ти ж не мала дитина і не злочинець якийсь! Їм що, нема чим зайнятись?! Нехай би розібралися, хто в під’їздах гидить, хто лампочки викручує… Вигадали!.. Ідіоти!

Це її по-справжньому розлютило, до сказу, Марта розвернулася вимкнути чайник, ледве не обварилася окропом, зашипіла, підставила руку під холодну воду.

Батько і далі нарізав яблука.

— У них, — сказав стиха, — свої міркування, можна зрозуміти. І це ненадовго, на перший час. Потім не зможуть, навіть якби хотіли. Потім буде надто багато інших. — Останні слова він вимовив майже пошепки — і Марті здалося, що звертається він не до неї. Просто розмовляє сам із собою, як уже бувало; тільки раніше із глечиком, а тепер і глечик не потрібний.

Батько закінчив із яблуками, зсипав їх до миски. Лишилося одне, бордове, воскове, — він покрутив його між долонями, дивлячись у нікуди.

Спитати, вирішила Марта, зараз саме час.

— Слухай, я з приводу Елізи…

— Елізи? — Батько із хрускотом надкусив яблуко і почав жувати, роздуваючи ніздрі. — Елізи і пана Будари, напевно?

Марта мовчки кивнула.

— Нескладно здогадатись, чи не так? — Батько зробив невизначений жест вільною рукою. — Весь дім просякнутий його запахом. Цілком впізнаваним. Я порадив йому змінити одеколон, надто різкий.

Марта збагнула, що котлети підгоряють, і відвернулася до пательні. Яка ж, думала, ідіотка, неймовірна просто, взірцева. Куди ти взагалі поткнулася, навіщо.

Вона прокашлялася.

— І… що ти збираєшся робити? — Марта поглянула на нього — батько жував, розважливо, неспішно. Просто із насіннячком відкусив, помітила вона.

— Себто, — навіщось уточнила Марта, — взагалі, далі.

Він доїв яблуко, покрутив хвостик у пальцях.

— Жити, — глухо сказав батько. — Я збираюся жити…

Перепитувати Марта не стала: не наважилась.

* * *

Пиріг Еліза справді спекла, хоча раніше за нею потягу до кулінарії Марта не помічала. Гірше того — він виявився смачним: із ввічливості Марта за вечерею спробувала шматочок і ледве втрималася, щоб не взяти ще один.

Від гріха подалі пішла в гараж, до півночі сиділа над підручниками, прокинулася обличчям в рідмові, прокляла все на світі й попленталася нагору, досинати. У школу припхалася похмура, дуже хотілося когось прибити. Кілька шматочків, які Еліза поклала до судка, Марта згодувала лицарям — точніше, вони самі накинулися, варто було лише заявити, що Марта і крихти з того пирога до рота не візьме. Жерли — аж за вухами лящало, безпардонний Чепурун ще й попросив наступного разу брати більше. «З Елізою заразом примиришся, типу. За наш рахунок». І посміхнувся, телепень.

Щодо кісток домовились так: оскільки решта щелепи зникла — і зникла безповоротно, що б там собі не думав Стефан-Миколай! — нема чого чекати. Після уроків зібралися і на звалище. Слово є слово: дали — дотримуємось.

Увесь день Марта намагалася не заснути на уроках, хоча було ясно: вдома доведеться врубатись у все наново, голова порожня, наче з неї витягли мізки й напхали туди аж по самісіньке тім’ячко сухого, рипучого моху.

Після рідмови вона трохи затрималась: Ніці важливо було поділитися найсвіжішими переживаннями з приводу футбольних успіхів Йохана. Чомусь Ніку вони пройняли до глибини душі, наче здійснені були на зло їй, щоб якнайсильніше дошкулити.

На щастя, нетерплячий Чепурун здогадався зателефонувати. Марта вибачилася й недвозначно обійняла-поцілувала Ніку, потім взяла мобільний:

— Так? Я вже майже… Ви де?

— У маршрутці. Ми тут… — Чепурун хехекнув, дещо збентежений. — Словом, спіймали нас. Вибач.

— В якому сенсі? — прошепотіла Марта. Вона вже уявляла, як єгері беруть цих йолопів на гарячому, просто на шкільному подвір’ї. В’яжуть, кидають у… — Але чому в маршрутці?!

Відбувся короткий обмін репліками, після чого слухавку захопив Стефан-Миколай, не так збентежений, як роздратований.

— Нас Ропуха впіймала, — пояснив він. — Ти тільки давай без паніки, добре? У неї в акваріумах всі рибки поздихали. Зранку прийшла — тільки скалярії навернулися, а потім пішло-поїхало; коли ми зазирнули, всі вже плавали догори черевом. Малюків, що на другу зміну заявилися, вона відрядила промивати акваріуми, а нас — якщо вже ми так вдало трапилися — за новими рибками. Ну, ти знаєш… вона б мене все одно припрягла.

Марта знала, та це й не було таємницею. У школі — хай навіть одній з найкращих у місті — грошей не вистачало, і батьків закликали допомагати часто, без жодної удаваної соромливості. Штальбауми в цьому сенсі нічим не відрізнялися від решти, хіба на заклики відгукувалися без нарікань (і з певною байдужістю). Зокрема, саме за допомогою Штальбаума-старшого Ропусі щоразу добували різноманітну живність для зоокуточка.

— Гаразд, — сказала Марта. — Тоді на сьогодні відбій.

— А завтра ти в Інкубаторі?

— Не проблема. Зустрінемось потому і з’їздимо. — Вона озирнулася, чи не чує хто. — Тільки вам доведеться самим усе забрати, вибачайте вже.

Їй дуже не подобалася чергова затримка, але куди подінешся. Зрештою, кістки вона знешкодила, хай би там що говорив пан Клеменс. Днем більше, днем менше. Нічого, так навіть краще: єгері трохи вгамуються. А Губатий її, ясна річ, не спалить — якщо одразу не спалив!..

Вона повернулась додому і насамперед пішла відсипатися. Батька вдома не було, певно, вирішив подихати свіжим повітрям. Він і вчора ходив, одразу після вечері, якраз провів Марту до гаража. Краще, думала вона, хай гуляє, ніж удома сидить і на глечик цей витріщається.

Вона прокинулась, коли Еліза вже повернулася з роботи. Збагнувши, що на завтра не випрано форму на фізкультуру, Марта вже хотіла запустити пралку, але втрутилась мачуха. Верзла якісь дурниці про не той порошок, про «ти не вмієш» і про економію. Це було геть не схоже на неї — ту, яка своєю стриманістю завжди доводила Марту до сказу. І знову Марті здалося, що мачуха боїться. Не перелякана, ні — швидше побоюється, що, наприклад, через неправильно вкладену у пралку білизну станеться якась біда.

Марта нагадала собі, що із божевільними не сперечаються, стенула плечима й пішла собі гризти граніт науки.

Іноді