Читати книгу - "Порох із драконових кісток"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— …ціни ж злетять, вони щороку тудой-сюдой, і ніколи вниз, еге ж? А ниньки тим паче. Чи ж ти віриш у байки про дешеве золото? Воно-бо, мо’, і здешевшає, але не для нас…
— …давити. Не знаю, чого вони там панькаються. Усіх у баранячий ріг скрутити, щоби і не пискнули. Хай би ще люди були — та ж ні, вилупки, потвори. Тварюки! І стільки років терпіти?! Яка, до мишей товчених, гуманність! Які можуть взагалі бути…
Марта із хлопцями зійшли на зупинці ще перед Чурянами: йти звідси було довше, але — перезирнулися й зрозуміли, що краще так.
— Заразом, — ні до кого не звертаючись, сказав Стефан-Миколай, — повітрям чистим подихаємо.
Приблизно за чверть години вони знайшли те саме місце і звернули з дороги у поле.
На цьому їхня удача скінчилася.
— Ти ж позначав! Гілку ту дурнувату встромляв! — Марта ладна була вбити Стефана-Миколая не за забудькуватість, але за цю його посмішечку. Що він собі думає! Це хіба жарти?!
Вони вкотре обійшли галявинку, з якої все почалося. Рудий, рипучий пісок, гниле колосся. Один в один, як тоді.
І якщо чесно, Марта була впевнена: Стефан-Миколай нічого не наплутав.
А потім Чепурун знайшов і гілку. Вона лежала зовсім не там, де мала би, тут і сперечатись не було про що.
— І біс із ними, — награно бадьорим тоном заявив Чепурун. — А що такого? Нам тільки краще. Одною проблемою менше, еге ж?
— Хтось знайшов їх.
— Так, Стефе, хтось знайшов. Чи вони самі взяли і зарилися назад у пісок. Чи бродячі собаки… — Тут він затнувся, бо, ясна річ, ляпнув дурницю. Заритися назад у пісок кістки справді могли. А от собаки на поле в житті б не поткнулися, це навіть маля дитсадкове вам скаже. — Та хай уже, — сердячись, додав Бен, — чи не все одно? Щезли собі, то й щезли.
Марта перезирнулася зі Стефаном-Миколаєм.
— Гаразд, — сказала вона. — Повертаємось.
Стеф хитнув головою:
— Ми не можемо. Це наша провина, ми їх викопали. Ви хіба не чули, що розповідав дід? Тепер ми мусимо їх знайти. Марто, ти… ти нічого не відчуваєш?
Втому — от що вона відчувала. Усе це мало би скінчитися по-іншому. Не так… безглуздо. Що би там не казав пан Клеменс, яке їй діло до кісток, котрі хтось там взяв і знайшов.
Адже драконові кістки беруть собі не для того, щоби потім повернути: ох, це ви відкопали, даруйте, я не знав. Їх привласнюють, щоби перепродати. Щоб потруїти вдома мишей, а на полях — довгоносиків і гусінь. Щоби зварити міцну, аж до сліз, драков’янку. Здати, зрештою, єгерям.
Чи підсипати комусь замість трунку, таке теж трапляється.
— Ходімо, — сказала хлопцям Марта. — Ходімо звідси. Мені ще уроки на завтра вчити.
Чепурун пішов одразу. Стефан-Миколай довго стояв, дивився їм у спини — ох, вона знала цей його погляд, гірше тієї звички йти не обертаючись. Але зрештою навіть Стеф здався.
Вони вийшли на шосе і рушили до Чурян, на найближчу зупинку. Перетнули міст, тут у Бена розв’язалися шнурки, і, поки чекали, побачили, як від Нижнього до поля під’їжджають одразу кілька комбайнів, вантажівки, трактор…
— Добре, що ми встигли, — буркнув Бен. — Ти таки мала рацію, збиратимуть завчасно.
— Солома нині на вагу золота. Слухай, Марто, а давай все-таки якось на вихідних ще раз навідаємось сюди? Просто прогуляємось, простежимо за перебігом сільськогосподарських робіт. Для істріку придасться, реферати напишемо. Що скажеш, Марто? Агов, ти взагалі мене чуєш?
Марта його чула. Але дивилася вона зараз на поле — і далі, туди, де пшениця закінчувалась, туди, де, відмежований від неї невеличким ровом, починався ліс. Ліс був старий, дерева із чорними й бурими стовбурами, вузлуватими, товстелезними, у ньому пахло звіринцем і гнилою водою. Він клином вганявся у вузьку смужку між полями та містом — а далі, північніше, розбухав, розсувався вшир, і жодні лісоруби, жодні крани й бензопилки не здатні були відкинути його назад, хіба що втримувати у межах визначених кордонів. Річечка Недовжець, над якою перекинуто міст, тут, поряд із Ортинськом, мала вигляд сумирної та безпечної, але текла вона у ліс — і десь там, у хащах, зливалася із величною, могутньою Меженицею. А по той бік Межениці вже починалася чужа земля. Ворожа земля.
Марта звикла до лісу, як звикають до некрасивого пам’ятника за вікном чи до сварок сусідів. Він просто був, був завжди, стояв на обрії і до життя її не мав жодного стосунку.
Аж донедавна. Точніше кажучи, до неділі.
Чи до того дня, коли батько поїхав на заробітки?..
Вона дивилася на ліс і намагалась уявити, що саме лежить там, за ним, — і цієї миті побачила постать на самісінькій його межі. Білий тулуб, чотири міцні ноги, вузькі щелепи. Ріг, схожий на дзьоб.
Марта змигнула від подиву — і фігура щезла. Якщо, звичайно, взагалі там була.
Раптом линув дощ — так, немов нагорі смикнули за зливний ланцюжок. Чепурун верескнув, Стефан-Миколай несподівано розсміявся. Марта промовчала, намагаючись за тріпотливою стіною води роздивитись — чи є все-таки там, біля лісу, щось… хтось.
Нікого, ясна річ, там не було.
Стефан-Миколай зняв із себе куртку, простягнув Марті.
— Ходімо, — сказав, — сама говорила: тобі ще уроки вчити.
— Навіть не підлизуйся. Не поїду я сюди більше, забудь.
— Ну, як знаєш… А раптом їх справді якийсь… гаразд, не собака — кіт дикий затягнув?
— Значить, комбайнери знайдуть і урочисто передадуть єгерям… Гей, маршрутка ж — давайте за нею!..
Вони чкурнули, розбризкуючи перші калюжі, змахуючи руками. І тільки сидячи біля вікна, намагаючись зігрітись, Марта раптом відчула, що от вона, осінь, по-справжньому почалась. І виходить, десь попереду випускні, а потім все інше, що за ними невідворотньо настане.
Частина друга
Наливні
Розділ 6
Написане пером
Батько сидів на кухні й різав яблука. Коли Марта зайшла, підняв на неї погляд, але різати не перестав; ніж клацав тихо і розмірено, немов краплі води падали з крана.
— Привіт. Їсти хочеш? — спитала Марта. Вона вже перевдяглася в сухе, а волосся загорнула в рушник; самій їсти кортіло страшенно, живіт зводило. Вона цапнула з вазочки печиво, поставила чайник.
— Можна, — сказав батько. — Хоча я перехопив.
Марта ледве не вдавилася. Вперше після повернення у нього був такий голос — звичайний, майже звичний.
— О, супер! Смачні? — вона кивнула на яблука. — Де взяв?
Батько вхопив двома пальцями скибочку, тримав перед собою і розглядав на просвіт, наче це був екзотичний метелик.
— Та от, — сказав. — Пан Будара приніс. Для здоров’я корисно:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порох із драконових кісток», після закриття браузера.