Читати книгу - "Авантюра XL"

«Бідняцькі мандри», чи «Авантюра», — про тепер уже татусів Артема Чапая та Сімона — і сьогодні заздро прочитується поціновувачем вишуканих способів життя, надто неможливо екстремальних як на юного студента-могилянця, упертого в пізнанні того, яким цей світ є — і чи може він стати кращим.

Закарбовані в мені від книжки теплі та майже тактильні враження — шок вечері з димучими тортильями селянина з Чіапаса, батька десятьох дітей, що отримував за мішок кави два долари; зворушливо рідні візові прориви протагоніста; путівник досвіду автостопа галактиками Америки від Г’юстона до Беліза; єднання героя в джунглях із матінкою-Землею а-ля Турньє в «П’ятниці»; гостинно-моторошний на рисі з квасолею Острів Свободи; делірійне поїдання чарівних грибів у горах у сапотеків, змії, естетично позачасова англійка et cetera — додають віри в можливість зачарування магією життя у світі абсолютної краси, де, здається, неможливо втекти від долі чи метафізичного призначення бути лише «голодранцем із лептопом».

Сансара все ще нірвана.

Олександр Івашина , культуролог

Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки

Еротико-політичний документальний калейдоскоп

траса до Тулума в кожен бік

поділена навпіл смужкою трави:

два ряди машин їдуть з одного боку,

і два ряди — з другого.

тому ми йшли по цій траві,

постійно обертаючись і стоплячи машини,

скидаючи руки в обидва боки,

а не в один, до дороги, як звичайно.

у мене в голові виник образ картини «Hitch-hiker»:

на ось такій трасі

стоїть Ісус Христос у рубищі,

з невеликим рюкзаком,

широко розвівши руки в обидва боки,

як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.

він просить про допомогу

чи просить, щоб до нього прислухались, —

але ніхто не зупиняється.

машини пролітають повз нього,

два ряди з кожного боку…

1

10 березня 2006 року дівчина та брат

провели мене на поїзд до Ковеля.

вона пішла на п’ять хвилин раніше,

щоб не ятрити собі душу.

(я був надто збуджений, аби відчувати саудажі[1].)

ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,

— ну… — поплескали один одного по плечах,

і я заліз у вагон.

там весела провідниця постбальзаківського віку,

пухка та жвава, у береті, як у Че,

загравала до підлітка в шкіряному кашкеті типу «Ленін на броньовику»,

з темно-фіолетовим фінгалом під лівим оком.

— так, постєльку беремо?

підліток із фінгалом:

— навіщо мені постєль? у мене дома єсть.

— ич, — відгукується на флірт провідниця, — дома в нього єсть. надто вумний… так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! — хапає за полу.

— всьо равно я зараз прийду!

— я ще білєти не зібрала… який чай? ти що, дурнесенький? ще навіть кип’ятку нема… стій! ану стій! яке місце?

— сорок друге.

— то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?

* * *

а динамік патріотично заливається на весь вагон:

Гоп-стоп, сало

Я кушаю и горя мало.

Гоп-стоп, сало —

Ой люба ридна Украина маты моя!

у мене в рюкзаку після купівлі на диво дешевого

авіаквитка Варшава — Нью-Йорк

(шістсот чотири бакси в обидва боки — утім, назад я не збирався)

було заникано сімсот доларів — практично всі позичені.

виходячи з цього, я планував

проваландатися півроку чи рік і при цьому

повернути всі гроші по ходу.

я відверто їхав шукати пригод на власну жопу.

(зі щоденника)

10 березня 2006

Сьогодні я вирушаю на захід. Звісно, і раніше не раз доводилося їздити в нікуди, не знаючи заздалегідь, як усе буде, і не будучи впевненим у планах, але ще ніколи — так далеко й надовго. У кишені — квиток на поїзд від Києва до Ковеля та квиток на літак із Варшави. Поки що це все, що відомо достеменно.

Іспити складено авансом, за місяць до загальної сесії. Залишається тільки один, останній, — сьогодні, лише за кілька годин до поїзда. Просто з іспиту — на вокзал. У рюкзаку, крім засобів гігієни, з одягу лише кілька футболок і трохи білизни; навіть бритву із собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та підстригати бороду, якщо буде потреба. Єдиний светр, одні джинси й одна пара черевиків — на собі. Мінімалізм.

Ну і крім цього — спальний мішок і старенький лептоп, перший «Пентіум». Не впевнений, як часто зможу виходити в інтернет, але переносний комп’ютер (за функціональністю ближчий до друкарської машинки) принаймні дає можливість постійно писати про те, що відбуватиметься. Самому цікаво.

Оскільки тепер доведеться заощаджувати на всьому, від їжі до ночівлі, то, коли я думаю про себе, у голові першою виникає завжди одна й та сама фраза: голодранець із лептопом. Оце тепер я. Не знаю, на скільки їду, не знаю, куди доїду, не знаю, де буду, що вийде, де зупинюся. Але, як казав Швейк, «якось воно буде, бо ще так не було, щоб ніяк не було». Я щасливий!!!

як це все закрутилось?

у жовтні 2005-го до Києва приїхала Аліса.

ми десь із місяць разом працювали

над запуском української «Індимедії»,

а в останню зустріч Аліса розповіла

про свої плани/мрії

поїхати з іще двома друзями

знімати фільми на соціальну тематику —

від Бостона на південь, аж до Вогняної Землі.

у мене засвітились очі,

я став захлинатися слиною й душитися стогонами захвату.

— то давай із нами, — сказала Аліса.

я відповів «так» не замислюючись.

* * *

звичайно, «назбирати грошей», як і завжди, не вдалося.

якщо виживати незалежно від розміру зарплатні

в мене зазвичай якось виходило,

то накопичувати, обмежуючи себе, —

ніколи.

лише кілька друзів знали, що насправді я хочу зовсім не в Штати.

мовчав передусім тому, що аж ніяк не був певен, чи дістануся далі,

і не хотів розголосити бучні плани, а потім обламатися.

пропиздітись, як кажуть у нас у народі.

один з «утаємничених» таки розповів спільному другові,

і той назвав мої плани «його черговою сумазбродною ідеєю».

«Індимедію» було запущено. можна їхати.

отримати мексиканську візу —

оскільки я й не сподівався дістатися далі —

у Києві не вийшло.

тож я отримав штатівську з багаторазовим в’їздом

(дякую, робото журналіста, — і сам не чекав),

«накопичив» за п’ять місяців аж сто доларів

при зарплатні в триста п’ятдесят: просто не встиг просрати останню.

узяв на роботі двісті п’ятдесят авансу під наступні статті

(потім чесно відписані — тринадцять штук по двадцять баксів за статтю).

а решту просто напозичав у шістьох товаришів.

спасибі вам, друзі!

(зі щоденника)

10 березня 2006

Коли я прокидаюся на верхній полиці, за вікнами вже темно.

Двоє добродушних юнаків, один із яких у шкіряному кашкеті, розважаються тонким гумором: намагаються вихопити один в одного гаманець.

Потім їм набридає; п’ють пиво з пластикових літрових пляшок. Трохи солоних горішків час від часу падає на підлогу.

— Ничего, тараканы схавают.

— Надо было по ящику пива себе брать.

Далі за програмою — карти. Картуз, відповідно, зсунуто на потилицю. Просуваючись на захід, хлопці поступово згадують рідну мову й переходять з російської на суржик.

— Дама! Нє, це я не туда же, це я хажу.

Коридором проходить молодий невисокий провідник в акуратно припасованій формі. Юнак озирається та висувається йому