Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ліна зачудовано дивилася на свого дивного співрозмовника.
— Хто ви? — поцікавилася.
— Я? Валентин! — бадьоро оголосив дідусь.
— Ви жартуєте? — ошелешено розвернулася до старенького Ліна.
— Чому? Я — Валентин, — гордо озвучив той і додав: — Никифорович.
Ліна кліпнула раз. Ще раз.
— Ви ще прізвища мого не чули! Чекайте, чекайте! — розсміявся дідок.
— Я вже навіть боюся питати, — не відводячи очей від чудернацького дідуся, промовила дівчина.
— Святий.
— Прошу?
Ліні здалося, що вона не те почула.
— Моє прізвище — Святий! Ха-ха-ха! — розсміявся Валентин Никифорович добродушно. — Я ж казав, що ви здивуєтеся.
— Валентин Святий?.. Святий Валентин?! — здивуванню Ліни не було меж.
— І так і так буде правильно! Ще й свято таке сьогодні! Ану ж, загадуйте ваше бажання!
— Ви жартуєте? — ще раз, немов заведена повторила Ліна. — Та я ненавиджу це свято!
— Це ж чому? Що воно вам такого поганого зробило? — поцікавився пан Валентин.
— Нічого. У тому-то й справа, що нічого. Ні хорошого, ні поганого не зробило. Ні-чо-го! — буркнула Ліна та відвернулася до вікна.
Валентин Никифорович крадькома глипнув на дівчину й усміхнувся самими лишень кутиками вуст.
— Дозвольте запитаю?
— Питайте вже, — стенула плечима Ліна.
— Ви вірите в кохання?
Просто дивина якась сьогодні! Ліна сидить у величезному чорному позашляховику поруч із сивочолим старцем, якого звати Святий Валентин, і він запитує в неї про кохання. Якийсь сюр, чесне слово!
— А ви самі вірите? — із викликом запитала у відповідь.
— Вірю! — твердо, не вагаючись, промовив той. — Що, думаєте, такий старий, а ще в казки вірить? — усміхнувся Валентин Никифорович дівчині. — У вас на колінах лежить мій портфель, прошу, відкрийте його, там у боковій кишеньці є лист, — попросив старенький.
Ліна невпевнено глянула спочатку на блискучий чорний портфель, а потім на Валентина Никифоровича.
— Відкривайте, відкривайте, сміливіше! Я вас прошу, у боковій кишеньці, там.
Дівчина відклала свої рукавички на панель авто і, обережно клацнувши застібкою, відкрила портфель. Велика кількість паперів, зошитів, кілька книг... Ось і кишенька. Ліна повільно дістала звідти невеличкий світлий конверт — по тому, якими затертими були його кутики, було видно, що конверт брали до рук часто. І перечитували.
— Ось, прошу, — Ліна простягла лист Валентинові Никифоровичу.
— О, дякую, я хочу, аби ви прочитали його.
— Але ж то особисте, ваше, — питально звела брови дівчина.
— Так, утім, я наполягаю. Я хочу, аби ви прочитали. То останній лист від моєї дружини. Вона так любила писати мені листи! А я. Я так любив її! І так несподівано втратив.
Автівка-позашляховик зупинилася на червоне світло. Сивий Валентин Никифорович міцно тримав кермо, а погляд його блукав десь далеко, у минулому. Ліна уважно дивилася на співрозмовника й боялася сполохати його сповідь. Але чоловік мовчав. Тож дівчина обережно відкрила конверт і дістала звідти лист. Відчуття були дивними: їй одночасно було і цікаво, і трішки лячно. Не щодня хтось дозволяє тобі підгледіти, немов крізь шпарину, своє особисте життя. А листи для Ліни завжди були потаємним, глибоко особистим світом, замкненим на великий замок від сторонніх очей. І ось тепер цей дивний дідусь просто так дозволяє їй прочитати. Дозволяє їй зазирнути до його світу. Дівчина схвильовано розгорнула білий аркуш, складений удвоє, і, уважно вдивляючись у красивий жіночий почерк, почала читати:
«Моєму дорогому Лицарю Світла.
Валентине, любий!
Я поклала тобі в бокову кишеньку кілька шоколадних цукерок «Кара-Кум» і цього маленького листа. Нехай твій сьогоднішній день буде легким, продуктивним і з присмаком шоколаду. Мабуть, я таки неправильна дружина, адже я мала б натомість покласти тобі м’ятні льодяники від кашлю — ти сопів цілу ніч, як паротяг, а зранку страшенно бухикав на балконі, — треба тобі кидати оті тютюнові витребеньки! Можливо, ти читатимеш цього листа на перерві, а можливо, перед засіданням кафедри. Я так давно не писала тобі — ти ж знаєш, романтичні листи — моя слабкість! Діти казали, що приїдуть у гості в суботу. Я надумала зготувати індичку з пряними овочами і твій улюблений лимонний пиріг. Завжди тішуся, коли дістаю свою білу скатертину, сервірую стіл не лише на двох нас, а на усіх-усіх. У домі веселий гомін, і ми з тобою тоді такі щасливі! А пам’ятаєш, як ти вперше прийшов до нас додому на вечерю знайомитися з батьками? Де то подівся твій гонор самовпевненого красунчика? Від одного погляду мами в тебе тоді тремтіли коліна! На тобі був зворушливий твідовий піджак і краватка, а я довго вибирала сукенку, дуже хотіла сподобатися тобі того вечора.
Любий мій, ми так і не поїхали в пустелю Кара-Кум, але ми можемо дозволити собі келих червоного вина та кілограм шоколадних цукерок натомість. А ще — у нас чудові діти, і внуки, якими можна тільки пишатися. Мені сьогодні снився тривожний сон, проте я прокинулася поруч із тобою, тож мені відразу стало спокійно. Стільки років, стільки ран-ків разом! Я ностальгую, я надто романтична сьогодні! Будь ласка, купи яблук, як ітимеш додому, завтра зранку спечу духмяну шарлотку нам до чаю. Ця осінь мусить пахнути яблуками, дощами і щастям!
Після обіду здибаюся з Ніною, вона має для мене якісь новини, ми можемо засидітися за келихом хересу й балачками, та я планую встигнути додому вчасно, аби почастувати тебе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі історії в конвертах», після закриття браузера.